Фламандська дошка - Артуро Перес-Реверте

Головний інспектор Фейхоо, здавалося, зовсім не зрадів, побачивши Хулію. Він прийняв її у своєму кабінеті під портретом короля та календарем Управління державної безпеки й навіть не запросив сісти. Фейхоо вочевидь був не в гуморі й одразу перейшов до справи.

— Це дещо поза нашими правилами, — з прикрістю мовив він. — Адже йдеться про ймовірного злочинця, винного у двох убивствах… Але він наполягає на тому, що не даватиме офіційних свідчень, поки не поговорить з вами. І його адвокат, — тут головний інспектор насилу стримався, щоб не викласти все, що він думає про адвокатів, — згоден із ним.

— Як його знайшли?

— Це було нескладно. Вчора ввечері ми розіслали його прикмети по всіх усюдах, в тому числі на прикордонні пости та в аеропорти. Сьогодні вранці його упізнали під час проходження контролю в аеропорту Барахас[34], звідки він за фальшивим паспортом збирався вилетіти до Лісабона. Опору він не чинив.

— Він не сказав, де картина?

— Він не сказав нічого, — Фейхоо підняв вказівний палець із рівним нігтем. — Звісно, крім того, що він не винний, таке ми чуємо тут постійно — це схоже на ритуал. Та коли я ознайомив його зі свідченнями таксиста й конс’єржа, він знітився. І почав вимагати адвоката… Саме тоді й висловив бажання зустрітися з вами.

Головний інспектор вивів її з кабінету й повів коридором до дверей, біля яких стояв на чатах поліцейський у мундирі.

— Я про всяк випадок залишатимусь тут. Він наполягав на тому, що має зустрітися з вами наодинці.

Двері за її спиною зачинили на ключ. Макс сидів на одному з двох стільців, що стояли обабіч дерев’яного столу в кімнаті без вікон та будь-яких інших меблів, брудні стіни якої були оббиті матрацами. Макс був у зім’ятому светрі, одягненому на сорочку з розстебнутим комірцем; волосся скуйовджене, розтріпані пасма падали на вуха та очі. Скуті кайданками руки лежали на столі.

— Привіт, Максе.

Той підвів голову й довго дивився на Хулію. Під очима в нього темніли спричинені безсонням круги, він виглядав розгубленим, змореним, наче після тривалої та важкої, але марної праці.

— Нарешті знайоме обличчя, — в словах Макса вчувалася стомлена іронія; він кивнув на вільний стілець, запрошуючи дівчину сісти.

Хулія запропонувала йому сигарету, й він жадібно закурив, наблизивши обличчя до простягнутої запальнички.

— Навіщо ти хотів мене бачити, Максе?

Перш ніж відповісти, він якийсь час дивився на неї. Він важко дихав і тепер був схожий не на красеня-вовка, а радше на загнаного до власної нори кроля, котрий чує наближення тхора. Хулія запитала себе, чи не віддухопелили його, бува, поліцейські, але синців на тілі Макса нібито не було. «Мабуть, вони більше не б’ють затриманих. Мабуть, ні», — подумала дівчина.

— Я хочу попередити тебе, — мовив Макс.

— Попередити?

Макс озвався не одразу. Він курив, тримаючи сигарету перед своїм обличчям скутими кайданками руками.

— Вона була вже мертва, Хуліє, — тихо проказав він. — Це не я. Коли я ввійшов до твого помешкання, вона вже була мертва.

— Як ти зміг ввійти? Вона відчинила тобі?

— Я щойно сказав, вона була мертва… вдруге.

— Вдруге? Отже, було і вперше?

Спершись ліктями на стіл, Макс струсив із сигарети попіл і підпер великими пальцями рук неголене підборіддя.

— Стривай, — він насилу видихнув це слово. — Краще я розповім тобі все від самого початку… — Макс знову підніс сигарету до губ і, примруживши очі, випустив струмінь диму. — Ти знаєш, як Менчу озлилася на Монтегріфо. Вона блукала по дому, наче роз’ярілий звір, вивергаючи прокльони й погрози… І раз по раз кричала: «Він обікрав мене!» Я намагався її заспокоїти, ми почали обговорювати цю справу. І тут мені прийшла до голови одна думка.

— Яка думка?

— Я маю певні зв’язки з людьми, здатними вивезти з країни будь-що. Тож запропонував Менчу вкрасти ван Гюйса. Попервах вона наче оскаженіла, лаяла мене на всі заставки, мовляв, ви приятельки і все в такому дусі, аж потім второпала, що це тобі не зашкодить. Страховка покрила б усе, а щодо твоїх відсотків від продажу картини… ми б щось вигадали згодом, щоб тобі їх якось відшкодувати.

— Я завжди знала, що ти справжній скурвий син, Максе.

— Так. Можливо. Але це тут ні до чого… Головне те, що Менчу пристала до мого плану. Вона повинна була зробити так, щоб ти привезла її до себе додому. П’яну, напхану наркотиками… ну, сама знаєш… Правду кажучи, я не сподівався, що вона так добре з цим впорається… Наступного ранку, коли ти підеш з дому, я повинен був зателефонувати й пересвідчитися, що все гаразд. Так я й вчинив, а потім заїхав до тебе. Ми загорнули фламандську дошку, щоб вона не впадала в око, я взяв у Менчу ключі від твого помешкання… Я мусив припаркувати автівку внизу, на вулиці, й повернутися по ван Гюйса. Згідно з планом, після того як я пішов би з картиною, Менчу повинна була влаштувати пожежу.

— Яку пожежу?

— У твоєму помешканні, — Макс знехотя посміхнувся. — Це було частиною плану. Мені прикро.

— Тобі прикро? — приголомшена Хулія обурено вдарила кулаком об стіл. — Святий Боже, він каже, що йому прикро!.. — Вона втупилася очима в стіну, а тоді знову в Макса. — Ви, либонь, збожеволіли, якщо придумали таке.

— Ми були при тямі, і це мало спрацювати. Менчу вигадала б якийсь нещасний випадок, приміром, сказала б, що не загасила недопалок. А з такою кількістю розчинників та фарб, як у тебе… Ми вирішили, що вона триматиметься до останньої хвилини, а тоді вибіжить, задихаючись од диму, в істериці, й почне гукати по допомогу. Хоч би як швидко приїхали пожежники, півдому згоріло б дощенту. — Він похнюпився, мовби вибачаючись, що не все сталося, як гадалося. — І ніхто б у світі не довів, що ван Гюйс не згорів разом із іншими речами. А що було б далі, тобі здогадатися неважко… Я продав би картину в Португалії знайомому приватному колекціонеру… Того дня, коли ти бачила мене на ринку Растро, ми з Менчу саме зустрічалися з посередником… Звісно, Менчу була б винною в пожежі, яка сталася у твоєму домі, однак з огляду на те, що ви приятельки і що йшлося б про нещасний випадок, звинувачення не було б надто суворим. Обійшлося б позовом домовласника, та й потому. З іншого боку, вона казала, що найбільшою втіхою для неї буде побачити, яку міну зробить Пако Монтегріфо.

Хулія недовірливо похитала головою.

— Менчу була нездатна на таке.

— Менчу