Заблудлий - Джейн Гарпер

Нейтан змусив себе вдихнути. Він відчував, як наростає лють, яка зовсім не стосувалася Баба. Але... Це ж Баб стояв просто перед ним.

— Гаразд, — сказав Нейтан. — Добре. Та коли ми з тобою та Ільзою сядемо обговорити господарство, я дивитимуся на тебе і пригадуватиму те, що ти зробив з Келлі, тому ще добре подумаю, як мені за це відплатити, — він зробив крок до брата. — Ти не розумієш, чому Кем тобі в біса не довіряв ні з господарством, ні з грошима, ні з чимось іншим? Подивися на себе. Може, він був і засранець... гірше, ніж засранець... та в нього бодай не було такої каші в голові.

Нейтан не бачив, звідки прилетів удар, поки не стало запізно. Кулак врізався йому збоку в голову, перекинувши його навзнак. А потім Нейтан відчув ще один дужий поштовх під ребра, і знагла Бабова рука схопила його за шию.

— Ну ти гівнюк, приятелю. І Кем теж, — видихнув Баб йому перегаром в обличчя. — Думаєш, можеш отак сюди заявитися і попихати мною, поводячись так, наче все за всіх знаєш краще?

Вони врізалися в стіну, втратили рівновагу та гримнулися на підлогу, і Нейтан відчув, як йому забило дух. Кулак втелющився йому в щоку, а Нейтан запізно підніс руку, захищаючись, і проґавив ще один удар.

— Ви з Кемом завжди в біса думаєте, що кращі за мене, але ж ви не кращі! Він здох, а ти в повній сраці!

Баб зацідив Нейтанові просто в око, його зле обличчя було все пітне та слизьке. З шаленим виразом в очах він ще раз приклався кулаком.

— Думаєш, якщо посядеш Кемове місце й почнеш поводитися, як він, люди зразу тебе заповажають? — казав Баб.

— Ні, — спробував відштовхнути його Нейтан, але врізався головою в підлогу. Побачив рух у дверях.

— Думаєш, у місті з тобою раптом почнуть розмовляти?

— Геть від мене, — штовхнув його Нейтан, і вони, покотившись, врізалися в канапу й маленький столик. Щось злетіло на підлогу й розбилося.

— Агов! — почувся крик Гарі, а потім звідкись долинув і зойк Ліз.

— Вони ігнорують тебе не тому, що ти не Кем, приятелю, — вривалися у вухо гарячі Бабові слова. — І навіть не тому, що ти покинув того як-там-його помирати. Вони з тобою не розмовляють, бо ти трохи дивакуватий, приятелю. Ти — дивакуватий самотній невдаха, і ніхто не хоче мати справи з...

Цього разу Нейтанові нарешті вдалося добре йому зацідити, й вони знову покотилися й кудись врізалися. Щось захиталося, й водночас у дверях хтось ахнув. Різдвяна ялинка нахилилася — і рухнула, перетворившись на купу мерехтливих прикрас, пластмасової глиці й дощику. Падаючи, вона зачепила Кемеронову картину, й рама, гойднувшись, небезпечно перекосилася.

— От чорт, — вилаявся Баб, та його голос майже заглушили крики Ліз, яка кинулася в кімнату. Але Гарі встиг перший і притиснув раму до стіни, вчасно зловивши картину.

— Господи, — зронив він. — Мало не впала.

Біля нього вже стояла Ліз — водила руками по рамі, перевіряючи, чи нема пошкоджень. Нейтан бачив, як ходять ходором її плечі: вона важко дихала, й видно було, що силкується не розплакатися. Нарешті вона вирівняла картину на стіні.

— Господи, і це в такий день, — горлав Гарі. — Ви усвідомлюєте, що у вас брат помер, ні? Не можете шанувати його пам’ять бодай кляті п’ять хвилин?

— Вибачте, — мовив Нейтан, відштовхуючи Баба й підводячись. Він простягнув руку до картини. — Вона не постраждала?

Гарі ляснув його по руці, відштовхуючи її.

— Не смій у біса торкатися її.

— Гей! Я просто хотів...

— А не треба! Ти вже достатньо лиха накоїв.

— Припиніть! — обернулася Ліз зі сльозами на очах. Вона перевела погляд з Нейтана на Баба, який досі лежав на підлозі, слабенько поблискуючи, вкритий обривками дощику.

— Невже для вас двох сьогодні ще недостатньо поганий день? — спитала Ліз. — Що з вами обома? Мало ще нам нещастя? Треба ще один на одного кидатися?

— Вибач, мамо, — мовив Нейтан.

Вона не відповіла. Витирала очі.

— Вибач, — зробив ще одну спробу Нейтан. Він не звертав уваги на Баба, який спинався на ноги. — Я все виправлю.

Ліз зітхнула.

— Не хочу я, щоб ти щось виправляв. Я вже сита по горло, Нейтане. Не хочу бачити тебе — обох вас — сьогодні більше взагалі.

— Але...

— Нейтане. Бабе. Будь ласка. Просто йдіть собі й дайте мені спокій.

Вона знов обернулася до картини й не ворухнулася, коли сини виходили з кімнати.

Розділ 33

Було вже темно, коли Нейтан сидів на ґанку й награвав на гітарі Софі. Він гадки не мав, куди пішов Баб, і йому було байдуже. Виснажений Зандер спав у своєму ліжку, коли Нейтан зазирав до нього. У фургоні туристів досі горіло світло. Сидячи на сходах і перебираючи струни, Нейтан спостерігав, як метушаться у вікнах тіні.

— Гарно.

Він звів очі, й пальці завмерли на струнах.

— Дякую.

Ільза тримала два пива.

— Можна присісти?

— Звісно, — озвався Нейтан і по паузі додав, — коли завгодно.

Вона поставила одну пляшку біля нього. Цокнулася з ним пляшками, які вже трохи запітніли, й сіла навпроти.

— Ну, веселого Різдва.

— Ага. І тобі.

Ільза притулилася до балясини веранди й захилила голову, спостерігаючи за Нейтаном. Вона прийняла душ і поміняла темну сукню на шорти й сорочку. Волосся досі було мокре й темне і блищало в світлі ґанкового ліхтаря.

Нейтан ще перед тим перевдягнувся в свої джинси й одразу відчув на тілі куряву й пісок.

— Я не хотіла тебе перебивати, — кивнула Ільза на гітару. — Грай далі.

Нейтан міркував, що б таке зіграти, але в голові було порожньо. Зрештою зупинився на старій пісні бушу, яку співала мама, коли вони з братами були ще дітьми. Пісня нагадала йому дитинство, нагадала Кемерона. Як вони гралися в крикет під полуденним сонцем, поки Ліз криками не заганяла їх у тінь. Нагадала того Кемерона, якого Нейтан знав давним-давно.

Ільза витягнула ноги вздовж сходинки, притуливши босі підошви до дерев’яної балясини. Зробила ковток пива.

— Як ти почуваєшся? — запитав Нейтан.

— День був жахливий. Але все закінчилося, і я почуваюся... — вона поміркувала, —