Заблудлий - Джейн Гарпер

Стів спостерігав за ним.

— Вибач. Знаю, це важко слухати.

Вітер приніс вибух сміху, хрипкого й гортанного. Цього разу Нейтан обернув голову. Люди вже виходили надвір цілими групками. Він побачив Мелані: її коси сяяли червоним золотом у сонячному промінні. Зустрівшись із Нейтаном поглядом, вона помахала йому.

— Я вже їду, — гукнула вона, вказуючи на гарний «ленд-крузер», куди вже сідала атертонська пара. — Приємно було побачитися.

— Так. Мені теж.

Вона всміхнулася, і перед очима зненацька постав образ молодшої Мелані: вона під нічним небом щось попиває.

Цікаво, подумалося Нейтанові, а тої ночі вона теж була на вечірці біля дюн? Він чесно не міг пригадати. Збагнувши, що вона досі чекає, він прочистив горло.

— Може, ще побачимося.

— Сподіваюся.

Вона, здавалося, була задоволена і, ще раз помахавши, побігла до автівки, що чекала на неї.

Нейтан знов обернувся до Стіва, який досі проводжав її поглядом.

— Тобі слід їй подзвонити, — мовив Стів. — Вона для тебе стане кращими ліками за все, що можу прописати я.

— Мені це всі кажуть, — нетерпляче відмахнувся Нейтан. — Слухай, якщо Дженна так боялася, то чого дозволила Кемові після всього відвезти її назад у місто?

— Скільки кілометрів від дюн до міста?

— Дванадцять.

— Довга прогулянка пішки поночі, коли ти ще й приголомшена і самотня.

— Можна було попросити когось іншого.

— Я так зрозумів, вона там більше нікого не знала.

Нейтан нічого не відповів. Вона справді нікого більше не знала. Тільки Джекі, яка поїхала раніше з Нейтаном. Він уявив, як Кем і Дженна їдуть назад у місто. Зупиняються під пабом, де їх угледів Роб, господар.

— Роб бачив, як Дженна цілувала Кема в машині, вже в місті, — нарешті промовив Нейтан.

— Справді? — уважно поглянув на нього Стів. — А може, він бачив, як Кемерон цілував Дженну, а вона терпіла, щоб він нарешті випустив її з машини?

— Господи, Стіве, звідки ж мені таке знати?

— Нізвідки. І я цього не знаю. І Роб, який визирав у вікно пабу, теж цього не знає. Я ж казав: я можу висловити тільки власну думку.

Нейтан нахмурився. В натовпі він побачив Гарі, поряд була Ліз. Вона вчепилася в нього, як у рятувальну шлюпку, а люди хапали її за руки й тягнули до себе, щоб обійняти. Хвилями плинули прощальні вигуки. Зловивши погляд Нейтана, Гарі жестом покликав його. Нейтан не звернув уваги.

— Дженна не поспішала комусь розповісти, — обернувся він знову до Стіва й сам був здивований виправдальній нотці у своєму голосі. — Вона собі не допомогла, вдавши, що все гаразд.

Стів мало не всміхнувся, але похопився.

— Що таке? — запитав Нейтан.

— Просто чути це від тебе — це в біса безцінно, — сказав Стів. — Нейтане, люди вдають, що в них усе гаразд, постійно. День у день, рік у рік.

Він указав на гостей, які роз’їжджалися, пітніючи в парадних костюмах, вдягнених для похорону: попереду їх чекало багато годин їзди.

— Життя тут тяжке. Ми всі намагаємося триматися, скільки можемо. Але повір мені, тут нема жодної людини, яка б у чомусь не брехала собі.

Серед присутніх з’явилася Ільзина голова: до розпашілого обличчя прилипли незакріплені пасма. На секунду Стів зупинив на ній очі та вдихнув, наче хотів щось сказати, але передумав і випустив повітря з легень. Обернувся назад до Нейтана.

— А ти в цьому плані даси фору всім іншим у наших краях. З тобою все настільки жахливо, що тобі страшно самому собі зізнатися, наскільки справи погані. А тим паче мамі чи синові. До речі, вони обоє просили мене побалакати з тобою і оглянути тебе.

— Знаю. Добре.

— Справді? Прийдеш на прийом? Не сперечатимешся?

Нейтан похитав головою. Він розумів, що десь перетнув межу — чи то за останні кілька годин, чи то за минулі кілька років, — і зненацька та межа видалася йому дуже далекою. Більше не хотілося залишатися з цього боку межі на самоті. Він лише сподівався, що йому ще вдасться відшукати дорогу назад.

З будинку випірнули ще люди, й серед них Саймон. За кілька кроків позаду йшла Кейті. Вони трималися окремо, і від людей, і одне від одного, і Кейті час до часу поглядала на Саймона з трохи збентеженим виразом обличчя, неначе намагалася щось зрозуміти. На Ільзу, яка з утомленим виглядом переходила від гурту до гурту, вона не подивилася жодного разу.

— Якби все це вирішилося ще тоді, було б краще для всіх, — сказав Нейтан. Могили на тому боці двору стояли тихі й самотні. Зараз біля них нікого не було. Весь рух був пов’язаний з живими. — Включно з Кемом.

Стів кивнув.

— Іноді я думаю, що мені слід було заохотити Дженну зразу написати офіційну заяву. Але тут я прийшов на своє перше робоче місце. Я був молодший, не так давно отримав диплом. Зараз я вчинив би інакше, але тоді я старався, як міг. Дженна сказала, що їй потрібно подумати, і я вирішив, що маю поважати її вибір. А потім, за кілька днів, вона поїхала з міста, і проблема поїхала разом з нею, — знизав плечима Стів. — Але ти краще за мене знаєш причини.

Нейтан нахмурився.

— Про що ти? Я не знаю, чому вона вирішила поїхати.

Прийшла черга Стіва хмуритися.

— Не знаєш?

— Звісно, ні. Звідки?

Останні гості розсідалися по машинах. Прощання з Кемероном добігало кінця.

— Ти, можливо, просто не усвідомлюєш, Нейтане, — Стів метнув багатозначний погляд через двір на дві могили під евкаліптом. — Але невже не можеш здогадатися?

Нейтан уже розтулив рота, щоб заперечити, але завмер, почувши вдалині грюкіт дверцят. Потім ще один. Він повільно стулив рота.

Двадцять три роки тому він був на цьому-таки дворі, неподалік місця, на яке зараз дивився Стів. Там, під парканом, Нейтан і семирічний Баб вовтузилися з крикетною биткою, коли земля в тому місці була ще рівна й неторкана. Баб тренувався відбивати, а Нейтан подавав йому назад м’яча.

Минув цілий день після жахливого телефонного дзвінка від міського сержанта і після того, як Нейтан і Кемерон стояли похмуро в коридорі, а батько вимагав відповідей. Цілий день після того, як Нейтан на мить запізнився стати на захист брата, і відтоді Кем з ним не розмовляв.

Нейтан проґавив крикетного м’яча, коли брудний