Оповідання про Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль

— Так, містере Холмсе. Я сам вирішив зайнятись цією справою. Радий знову бачити вас у Лондоні, сер.

— Мені спало на думку, що ви потребуєте маленької неофіційної допомоги, сер. Три нерозкритих убивства за один рік — це забагато, Лестрейде. Але справу про таємницю Молсі ви провели з невластивою вам... тобто, я хочу сказати — цю справу ви провели чудово.

Ми всі стояли вже на ногах. Наш бранець, якого тримали двоє здоровенних констеблів, важко переводив подих. На вулиці почали збиратися гаволови. Холмс підійшов до вікна, зачинив його й опустив штору. Лестрейд витяг дві свічки, констеблі відкрили свої ліхтарі. Нарешті я міг як слід роздивитися нашого бранця.

У нього було незвичайно мужнє, проте лиховісне обличчя. Чоло філософа й підборіддя ласолюба промовляли про те, що в цьому чоловікові закладено великі здібності як до добра, так і до зла. Та безсоромні голубі очі з важкими навислими повіками, хижий горбатий ніс, неприємний, поораний глибокими зморшками лоб незаперечно свідчили: сама природа дає знак про небезпеку. Він не звертав уваги ні на кого з нас, але не відривав очей від обличчя Холмса, і в них світилися ненависть та подив.

— Диявол! — шепотів він. — Хитрий диявол!

— Отже, полковнику, — сказав Холмс, поправляючи зіжмаканий комір, — «мандри кінчаються зустріччю закоханих», як мовиться в одній старовинній п’єсі. Здається, я ще не мав утіхи бачити вас відтоді, як ви ласкаво приділили мені стільки уваги, коли я лежав у заглибині скелі над Райхенбахським водоспадом.

Полковник, немов у трансі, так само не відводив погляду від мого друга.

— Хитрий, хитрий диявол! — повторював він.

— Я ще не відрекомендував вас, — вів далі Холмс. — Джентльмени, це Себастьян Моран, колишній полковник її величності індійської армії і найкращий у нашій Східній імперії мисливець на великого звіра. Сподіваюсь, полковнику, я не помилюся, сказавши, що за кількістю вбитих тигрів вас ще ніхто не перевершив?

Полковник, ледве стримуючи лють, мовчки дивився на Холмса. Зі своїми лихими очима й сторчкуватими вусами він сам скидався на тигра.

— Дивуюсь, що ця нескладна вигадка могла обманути такого досвідченого мисливця, — додав Холмс. — Ви з нею, безперечно, добре знайомі. Хіба ви ніколи не прив’язували ягня до дерева, а самі, залігши в кущах із рушницею, не чекали, поки тигр прийде до принади? Цей порожній будинок — моє дерево, а ви — мій тигр. Траплялось, певно, що ви мали про запас кілька рушниць на той випадок, якби раптом прийшло кілька тигрів або, що неймовірно, якби схибили. Це, — Холмс показав на нас, — мої запасні рушниці. Порівняння точне.

Полковник Моран з лютим гарчанням стрибнув уперед, але констеблі відтягли його. На його обличчі було написано таку ненависть, що аж страшно було дивитися.

— Визнаю — ви піднесли мені невеличкий сюрприз, — сказав Холмс. — Я не чекав, що ви самі захочете скористатися з цього порожнього будинку і такого зручного вікна. Мені здавалося, ви будете стріляти з вулиці, де вас чекав Лестрейд зі своїми гарними хлопцями. За винятком цього, все відбулося саме так, як я розраховував.

Полковник Моран повернувся до Лестрейда.

— Незалежно від того, маєте ви підстави заарештувати мене чи ні, — сказав він, — я не бачу рації дозволяти цьому чоловікові глузувати з мене. Якщо я в руках закону, то нехай усе робиться законним шляхом.

— Що ж, це, мабуть, правильно, — промовив Лестрейд. — Містере Холмсе, ви хочете ще сказати що-небудь, перш ніж ми підемо звідси?

Холмс підняв з підлоги потужну духову рушницю й заходився уважно вивчати її механізм.

— Чудова і єдина в своєму роді зброя, — сказав він. — Безшумна й величезної сили. Я знав фон Хердера, сліпого німецького механіка, який сконструював її на замовлення покійного професора Моріарті. Багато вже років мені відомо про існування цієї рушниці, хоч досі ніколи не доводилося тримати її в руках. Настійно рекомендую її вашій увазі, Лестрейде, а також кулі до неї.

— Можете бути певні, що ми про це подбаємо, містере Холмсе, — відповів Лестрейд, і всі рушили до дверей. — Це все?

— Ні. Хочу ще спитати, в чому буде звинувачено злочинця?

— Як у чому, сер? Звичайно, в замаху на життя Шерлока Холмса.

— Ні, ні, Лестрейде. Я не маю наміру фігурувати в цій справі. Вам і тільки вам належить честь здійснення цього чудового арешту. Я вітаю вас, Лестрейде! Завдяки щасливому поєднанню властивої вам проникливості й сміливості ви нарешті зловили його!

— Зловив його? Кого, містере Холмсе?

— Людину, яку марно розшукувала вся поліція — полковника Себастьяна Морана, який застрелив сера Рональда Едера з духової рушниці через відчинене вікно на третьому поверсі по вулиці Парк-лейн, номер чотириста двадцять сім, тридцятого числа минулого місяця. Ось яке має бути звинувачення, Лестрейде. Ну, а тепер, Вотсоне, коли ви зможете перетерпіти протяг з розбитої шибки, то, на мою думку, півгодини в моєму кабінеті за сигарою будуть для вас корисною розвагою.

Завдяки наглядові Майкрофта Холмса і турботам місіс Хадсон наше старе помешкання анітрохи не змінилося. Правда, воно сяяло незвичайною чистотою та охайністю, але всі знайомі мені речі були на своїх місцях — і «хімічний куток», і вкритий плямами від кислот сосновий стіл. На полиці лежали величезні альбоми газетних вирізок і різні довідники, які дуже охоче спалив би багато хто з наших співгромадян. Діаграми, футляр для скрипки й підставка для люльок, навіть перська пантофля, де зберігався тютюн, — все трапило мені на око, коли я глянув навколо. В кімнаті було двоє осіб: місіс Хадсон, яка аж засяяла, коли ми ввійшли, і дивовижний манекен, що відіграв таку важливу роль у нічних подіях. Це був макет з розфарбованого воску, зроблений так досконало, що нічим не відрізнявся від фігури мого друга. Він стояв на нічному столику і був так загорнений у