Оповідання про Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль

думка, що це, мабуть, такий собі бідний бібліофіл, який збирає старі книжки чи то заради заробітку, чи то з цікавості. Я почав перепрошувати за свою незграбність, але, очевидно, книжки, з якими я, на лихо, так кепсько повівся, були дуже цінними в очах їхнього власника. Пробурмотівши щось зневажливе, він відвернувся, і за мить його згорблена спина та білі бакенбарди зникли в натовпі.

Спостереження за будинком № 427 по Парк-лейн не дуже допомогли мені розв’язати проблему, яка мене цікавила. Будинок відмежовувався від вулиці низеньким муром з огорожею — все це разом не сягало вище п’яти футів. Отже, кожний міг легко перелізти в сад. Але вікно було зовсім недосяжне — біля нього я не побачив ні ринви, ні чогось іншого, по чому міг би видертись нагору якийсь завзятець. Спантеличений ще більше, я подався додому в Кенсінгтон. Та не пробув я в своєму кабінеті й п’яти хвилин, коли ввійшла служниця і сказала, що мене хочуть бачити. На мій подив, це був не хто інший, як старий дивакуватий бібліофіл; його гостре, зморшкувате обличчя визирало із сивого волосся, під пахвою він тримав з півдюжини своїх дорогоцінних книжок.

— Ви, звичайно, здивовані, що я прийшов, сер? — спитав він чудним, хрипким голосом.

Я підтвердив, що так воно і є.

— Розумієте, я людина совісна, і коли я побачив, плентаючись позад вас, як ви ввійшли в цей будинок, то подумав: мені треба зайти до такого люб’язного джентльмена і сказати, що коли я й був трохи неввічливий, то зовсім не хотів вас образити — навпаки, я дуже вдячний вам за те, що ви допомогли мені підняти книжки.

— Ви надаєте цим дрібницям надто багато значення, — зауважив я. — Чи можна спитати, як ви дізнались, хто я?

— Пробачте за сміливість, сер, але я ваш сусід, моя книжкова крамничка стоїть на розі Черч-стріт, і я буду щасливий бачити вас у себе. Може, й ви збираєте книжки, сер? Ось «Птахи Британії», ось «Катулл», ось «Священна війна» — все віддам дешево. П’ять томів — це саме те, що треба, аби заповнити порожнечу на вашій другій полиці: адже вигляд у неї досить неохайний, чи не так, сер?

Я озирнувся на книжкову шафу за своєю спиною, а коли знову повернув голову, біля мого письмового столу, осміхаючись, стояв Шерлок Холмс. Я схопився на ноги і якусь мить у крайньому зчудуванні не відривав від нього погляду; потім, здається, я зомлів — вперше і, сподіваюсь, востаннє за своє життя. Сірий туман заклубочився в мене перед очима, а коли він зник, комір моєї сорочки був розстебнутий, на губах я відчув смак бренді. Холмс, тримаючи пляшку в руці, схилився над моїм стільцем.

— Дорогий Вотсоне, — почув я добре знайомий голос, — приношу вам тисячу пробачень. Мені й на думку не спало, що це так вас приголомшить.

Я схопив його за руку.

— Холмсе! — вигукнув я. — Невже це ви? Ви справді живі? Чи можливо, щоб вам пощастило вибратися з того жахливого провалля?

— Зачекайте хвилинку, — відповів він. — Ви певні, що вже можете вести розмову? Я надто схвилював вас своєю непотрібною театральною появою.

— Зі мною все гаразд, але справді, Холмсе, я не вірю своїм очам. Господи! Тільки подумати, що ви — це ви, а не хтось інший, — стоїте в моїм кабінеті!

Я знову схопив його за рукав і відчув під пальцями тонку мускулисту руку.

— Ні, ви не привид, сумнівів у цьому немає, — мовив я. — Мій дорогий друже, я неймовірно радий бачити вас! Сідайте ж і розказуйте, як ви врятувалися з тієї страшної безодні.

Холмс сів напроти мене й давнім, безтурботно легким жестом запалив сигарету. На ньому був пошарпаний сюртук, той, в якому я бачив торговця книжками, але все інше — сива перука й старі книжки — лежало на столі. Холмс мовби ще більше схуд, погляд його став ще проникливіший, ніж колись, але мертвотна блідість обличчя з орлиним носом свідчила, що його спосіб життя останнім часом був не дуже корисний для здоров’я.

— Як приємно випростатись, Вотсоне! — мовив він. — Це не жарт, коли людині високого зросту доводиться покоротшати на цілий фут і ходити так кілька годин поспіль. А зараз, мій друже, чи можна попросити вашої допомоги, бо з усього видно — вночі нас чекає важка й небезпечна робота. Мабуть, було б краще, щоб я розповів вам про все тоді, коли ми з нею впораємось.

— Я сповнений цікавості, Холмсе, і мені дуже хотілось би послухати вас зараз.

— Чи ви згодні піти зі мною вночі?

— Куди хочете й коли хочете.

— Справді, як у давні часи. Ми ще встигнемо підобідати, перш ніж вирушимо. Ну, а тепер про ту безодню. Мені зовсім не важко було вибратися звідти з однієї дуже простої причини: я туди не падав.

— Ви не падали в безодню?

— Ні, Вотсоне, не падав. Але записку до вас я написав цілком щиро. Я нітрохи не сумнівався, що для мене все закінчено, коли побачив лиховісну фігуру покійного професора Моріарті на стежці, яка була для мене єдиним шляхом порятунку. В його сірих очах я прочитав невблаганний вирок. Я перемовився з ним кількома словами, і він люб’язно дозволив мені написати коротеньку записку — ви її потім знайшли. Я залишив записку зі своїм портсигаром та стеком і пішов уперед стежкою. Моріарті не відставав від мене й на крок. Діставшись до місця, де стежка кінчалася, я опинився в безвихідному становищі. Моріарті не мав ніякої зброї, але кинувся на мене й обхопив своїми довгими руками. Він знав — його гру програно, і хотів лише одного — помститись мені. Ми майже повисли на краю урвища. Однак я трохи знаю японську боротьбу «барітсу», що не раз ставала мені у великій пригоді. Я вислизнув з його обіймів, а він, страшно закричавши, кілька секунд, мов шалений, хапався руками за повітря,