І мертві залишають тіні - Карл Хайнц Вебер

— Я ніколи не була в цьому абсолютно впевнена. Його відданість фашизмові не узгоджувалася з його характером. Я вважала, що це маска. Краще сказати, я сподівалася й хотіла, щоб це була лиш маска.

— А тоді, у Фрідріхсваллі? Оте «Хто ж таки насправді Джеймс?» Які у вас були сподівання, чи ви боялися чогось?

— Я відчувала, що він чимраз більше віддаляється від мене. Що він живе подвійним життям. Одним — зі мною, другим — без мене. Я боялася втратити його, ви розумієте? Так, я думала вже тоді, що втратила його — або, власне, що він ніколи по-справжньому не був моїм.

— Ваші міркування стосувались і його політичних переконань?

— Ні. Однак… — Голос її впав, вона опустила очі. — Важкі думки приходили мені тоді в голову. Не в ту ніч, тоді я ще нічого не знала. А після отих його слів наступного ранку: «Мені довелося пожертвувати людиною», під час поїздки назад і в найближчі дні після цього… Я стільки передумала, пане Госс. Про його візити до Канаріса, наприклад, про це його загадкове минуле… Не знаю, тоді мимоволі виникали думки, яких я не могла позбутися.

— Ви гадаєте, що О'Дейвен працював на фашистську розвідку? Був агентом Канаріса, так би мовити, шпигуном?

— Не так категорично. Слово «шпигун» взагалі ніколи не спадало мені на думку. Але деякі сумніви закрадалися.

— Що ви знаєте про його зв'язки з Канарісом?

— Мало. Тільки те, що він навідувався до нього через певні проміжки часу. І що він знався з людьми, які оточували шефа абверу.

— Можете назвати прізвища?

— Так зразу — ні. Але якби ви мені назвали прізвища або переді мною лежав список…

— О'Дейвен ніколи не натякав, що він зобов'язаний Канарісу життям?

— Ні.

— Ви не знаєте, чи Гегеман був поінформований про події у Фрідріхсваллі?

— При мені про це ніколи не говорили.

— Гегеман бував у Фрідріхсваллі? Разом з О'Дейвеном, наприклад?

— Мені це невідомо.

— Були там у О'Дейвена друзі? Він з кимось зустрічався того самого вечора?

— Не знаю.

— Не було серед знайомих О'Дейвена когось, хто після цієї події раптом зник? Чи просто більше не з'являвся?

— Ой, знаєте, тоді весь час зникали люди. Одних забирали до вермахту, інших переміщали. Покійників вистачало на фронті і вдома. Повірте мені, пане Госс, я про це багато думала. Але відповіді не знайшла ніякої.

— О'Дейвен вам ніколи не казав, що після війни вам треба дещо зробити у Фрідріхсваллі, що вам принаймні треба туди поїхати?

— Ні, ні. А чому ви таке кажете? Госс звернувся до Шладовського.

— Розкажіть фрау Келлер, про що просив вас О'Дейвен за кілька днів до свого арешту.

Шладовський відкашлявся. Почав він трохи вагаючись, але далі голос його зміцнів. Просто й по-діловому описав він той ранок на плацу перед міністерством пропаганди, де вишикувалися підрозділи ополченців. Про зустріч із Гегеманом згадав лиш коротко. Він не хотів передавати і того збудженого стану, в якому перебував О'Дейвен. Очевидно, хотів пощадити фрау Келлер. Тому прохання О'Дейвена в його вустах прозвучало сухо, майже черство. «Скажи Беаті, щоб вона поїхала після війни. у Фрідріхсвалль. Але скажеш лише тоді, коли все це закінчиться». Доповнення «Інакше можна накликати на неї біду» він випустив.

Беата Келлер зреагувала так, як і передбачав Госс, а саме цього він побоювався. Може, вона надто втомилась від багатогодинної розмови, може, на неї так подіяла надмірна врівноваженість Шладовського, в усякому разі, вона не знала, як поставитись до його розповіді.

— Ну а далі?.. — спитала вона і з надією глянула на Шладовського, наче той ще не сказав найважливішого.

Госс попросив Шладовського повторити все, але цього разу докладніше, та й сам зробив деякі доповнення. Нарешті фрау Келлер ніби зрозуміла.

— Боже мій, та це ж звучить мов заповіт. А що я мала там зробити?

— Ми думали, ви знаєте. Мабуть, і О'Дейвен на це розраховував. Бо інакше, безперечно, висловився б ясніше.

— Я справді цього не знаю. — Вона відвела погляд і глянула на Гайнсена, наче шукаючи в нього підтримки.

Капітан Госс був розчарований. Тема «Фрідріхсвалль», здається, вичерпалась. Складалося враження, що Беата Келлер не могла більше згадати нічого.

Їй треба було дати час подумати. Тепер вона знала, що від неї хотіли. Госс попросив Гайнсена розповісти все, про що вони говорили до його прибуття. Може, там ключ до вирішення всієї загадки.

Манфред Госс уже хотів був подякувати їй і закінчити бесіду, як раптом старший лейтенант вигукнув:

— Пісня, фрау Келлер! Прощальна пісня! Ви ж були там, коли О'Дейвена арештували й виводили. Ви мені сказали, що він встиг вигукнути вам лише кілька слів ірландською мовою. То був початок якоїсь пісні.

— Al li liu na Gamhna. Дуже сумна народна пісня, сповнена туги за батьківщиною і смутком.

— А що це означає? — насторожено спитав Госс.

— Важко перекласти. Приблизно: «Привіт молодим коровам». Джеймс повторив цей рядок два чи три рази. Лише цей один рядок.

Госс похитав головою.

— І вас не здивувало, що під час свого арешту він говорить про молодих корів?

— Це пісня, пане Госс.

— Хай так, але подумайте самі. Якби арештовували мене, то мені і в голову не прийшло б у такій ситуації прощатися піснею з найдорожчою мені людиною, яку я, може, ніколи більше не побачу, отакою піснею, наприклад: «Біля батькової хати росте липа». Чи не так?

— Спосіб мислення в ірландців інакший, ніж у нас, пане Госс. Джеймс мучився від туги за батьківщиною.

— І все-таки! Він з вами розмовляв ірландською. Вас ніхто не міг зрозуміти…

— Не зовсім так. Крім Гегемана, мене і гестапівців, там були ще люди. Зокрема мій колега, викладач кельтських мов, а він, звичайно, зрозумів