Варіант №1. На альпійській верховині - Борис Крумов

— Так.

— То хіба вас не цікавить джерело моєї інформації?

— Звичайно, цікавить.

— Мій інформатор — Великов, і він заявив мені, що нікому, крім мене, не говорив про бажання болгарина залишити свою країну. А той тип, що збирався осісти на Заході, крім Великова, нікому й не заїкнувся про це.

— Тоді питання ясне, але все-таки краще не поспішати Якщо в цьому випадку можна беззаперечно встановити, де ми помилились, то цього ніяк не скажеш про повідомлення в болгарських газетах з приводу субсидій товариству «Схід — Захід».

Кларк допитливо подивився на мене. Він добре зрозумів, що я мав на думці, але не підтримав розмови на цю тему. Він підвівся й підкреслено чітко мовив:

— Не будемо поспішати! Дякую вам за пораду.

Ми з Мері повечеряли разом, а потім її машиною поїхали до неї. Коли ще сиділи в ресторані, я звернув увагу, що вона не дуже балакуча й неначе старанно вивчає мене. Отак вона придивлялася до мене після наших перших зустрічей. У її погляді світились цікавість, страх і якась притамована прикрість.

Я припускав, що її терзали сумніви щодо нашого шлюбу. Може, написала батькам, і вони категорично заборонили їй одружуватись з іноземцем. І Кларк, можливо, дав зрозуміти, що переміщена особа не найкраща партія для неї.

Та що б там не було, рано чи пізно я все знатиму — вона не зможе втримати язик за зубами. Неприємно тільки, що її охопили сумніви — якщо, звичайно, за ними немає чогось гіршого.

Мері жила на околиці міста, в курортному кварталі, де споруджено два житлові будинки для американців. Вона вела спортивний «мерседес» із звичною для неї швидкістю — наче на змаганнях. Як на мене, у цій божевільній гонитві вона шукала душник для виходу напруження.

Різко загальмувала перед шлагбаумом. Не виходячи, лівою рукою вставила ключ у якийсь автомат за півметра від машини, і шлагбаум піднявся. Ми в'їхали в гараж — довгий тунель з боксами для машин обабіч. Шлагбаум автоматично опустився.

Ліфтом піднялися до квартири. Умеблювання скромне — пристойно, чисто. На серванті стояли дрібні сувеніри майже з усіх великих міст світу. Поглядом я вказав їй і на мій подарунок. Вона кивнула. Відчинила дверцята — на трьох полицях стояло не менше сотні пляшечок, тюбиків, флаконів, баночок — парфуми й косметика, якими вона користувалась. По одному примірнику кожної марки. Я знову показав на мій подарунок. Вона й цього разу по-змовницьки кивнула.

Поки вона господарювала, я за звичкою окинув поглядом кімнату. Мабуть, даремно непокоївся — навряд чи Кларк ставить «жучки» в квартири своїх найближчих співробітників. Ми взяли склянки.

— Вип'ємо за наше щастя? — запропонував я.

— Чи треба питати згоди на такий тост?

— Правильно! За наше щастя, нашу родину, наших дітей!

— Ого, далеко зазираєш!

Ми випили. Я устав і, підхопивши Мері на руки, поцілував її. Сівши в крісло, посадовив її собі на коліна й запитав:

— Мені здається, чи ти справді не в гуморі?

— Хіба я можу знати, що тобі здається?

— В тебе таки справді поганий настрій.

— Може, й маєш рацію. Хіба мало що може зіпсувати настрій звичайній секретарці?

— Чи не можу я довідатись якщо не про всі, то принаймні про деякі з цих неприємностей?

— Я все тобі розповім, тільки не будь таким нетерплячим.

Ще раз випили за наше щастя. Цього разу її поцілунок був уже не такий офіційний, як попередній.

Ми випорожнили одну пляшку, почали другу, і я вже загубив лік часу. Пам'ятаю, що говорив досить голосно:

— Даремно містер Кларк перевіряє мене. Замість займатися мною, хай би спрямовував свою пильність на справжнього агента комуністів, бо не тільки таємниці з наших сейфів, а й голови наші можуть позичити.

Вона умовляла мене не кричати й навіть затуляла рота долонею, і її рука мала якийсь незнайомий, неприємний запах.

Я прокинувся на світанні. Лежав у її ліжку. Не знаю, роздягнувся сам чи вона допомогла мені. Я справді втратив відчуття часу й не міг збагнути, котра зараз година. Зі мною таке траплялося рідко. Це не означає, що я ніколи не напивався, але напитись мені завжди було важко, і не пригадую, щоб отак втрачав почуття реальності. Жодного разу не напивався, коли попередньо вирішував будь-що залишатися тверезим — як і цього разу.

Прислухався до дихання Мері, довго вдивлявся в її обличчя — вона спала. І постіль, і одяг, розкиданий по стільцях, свідчили, що і вкладання в ліжко, і наші любощі не були спокійні.

Обережно вислизнув з-під ковдри й присів до столика. В одній склянці залишилась содова — огидна рідина. І якщо вона не була холодна, то принаймні — мокра, а це зараз мало для мене значення. Уважно обдивився усі предмети в кімнаті. Усе було на місці. Жодна дрібниця не привернула моєї уваги.

Пішов у туалет — і тут чисто, без будь-яких натяків на щось сумнівне. Далі у ванну — ванну жінки, яка дуже дбає про своє тіло. На скляній поличці — якісь пляшечки. Усі вони призначались для відсвіження й омолодження жіночого тіла, а не для споювання чоловіків. За дверима стояв пластмасовий кошик на сміття. У ньому я помітив те, що підсвідомо шукав. Маленьку пляшечку із знайомим написом. Точно це не раз застосовував і я, але не проти Дейвіс. Тільки один раз я приспав її у машині, щоб перевірити