Привид - Ю. Несбе

— Тому він хотів тримати все це в таємниці, допоки не піде на пенсію?

Бельман уставився на свою чашку з кавою.

— Цілком можливо, Харрі, що наступним шефом поліції стану я.

— Ти?

— Так, він, вочевидь, подумав, що нехай краще я почну на новому місці з цієї гівняної справи. Проблема в тім, що я надто пізно прийняв рішення. Я сушив собі голову. Ми могли примусити Шульца викрити ім’я спалювача, але тоді б усі решта поховалися по шпаринах. Я подумав, що, може, краще встановити за Шульцом спостереження, щоби він вивів нас на тих, за якими ми вже полювали? Хтозна, може, він вивів би нас на самого Пана Велике Цабе, наркобарона Осло?

— На Дубая.

Бельман кивнув.

— Проблема полягала ось у чому: кому я можу довіритися в управлінні, а кому не можу? Щойно я підібрав власноручно невеличку групу працівників поліції, ретельно їх перевірив, і ось тобі маєш: ми отримуємо повідомлення про анонімну наводку…

— Торда Шульца знайшли мертвим, — сказав Харрі.

Бельман кинув на нього гострий погляд.

— І тепер, — продовжив Харрі, — твоя проблема полягає в тому, що коли дізнаються про твій прорахунок, то це може встромити велику палицю в колесо на твоєму шляху до призначення шефом поліції.

— Це дійсно так, — погодився Бельман. — Але не це мене турбує найбільше. Проблема ось у чім: ніщо з того, що повідомив мені Шульц, не можна використати в роботі. Ми анітрохи не просунулися далі. Той начебто полісмен, який відвідав Шульца в його камері і начебто підмінив наркотик…

— Що?

— Він представився співробітником поліції. Інспектор з «Гардермоена» начебто пам’ятає, що його звали Томас такий-то. У нас в управлінні працюють п’ять Томасів, але він не впізнав жодного з них. Тому, наскільки мені відомо, той спалювач може навіть і не бути працівником поліції.

— Гм. Значить, якийсь індивід з фальшивим посвідченням? Чи, можливо, хтось такий, як я, — колишній полісмен?

— Чому ти так вважаєш?

Харрі знизав плечима.

— Щоби обдурити полісмена, треба самому бути полісменом.

Парадні двері клацнули.

— Кохана! — гукнув Бельман. — Ми тут.

Двері вітальні розчинилися, і на порозі показалося миле засмагле обличчя жінки років тридцяти з гаком. Її світле волосся було зібране хвостиком, і вона нагадала Харрі колишню дружину Тайгера Вудса.

— Я залишила дітей у мами. Ти йдеш, любий?

Бельман прокашлявся.

— У нас гість.

Вона схилила набік голову.

— Бачу, любий.

Бельман поглянув на Харрі з винуватим виразом типу «ну що я можу вдіяти?».

— Привіт, — сказала вона, кинувши на Харрі задерикуватий погляд. — Ми тут з татком причіп з новим вантажем притягнули. Не бажаєте допомогти?

— Спина розболілася, та й щось додому раптово захотілося, — промимрив Харрі, швидко допиваючи каву й підхоплюючись на ноги.

— І ще одне, — сказав Харрі, коли Бельман проводжав його на ґанку. — Той візит, про який я розповідав тобі, — до Радієвого шпиталю.

— Ну?

— Там працює один науковець, Мартін Пран. Це просто внутрішній інстинкт, але чи не міг би ти перевірити його для мене?

— Для тебе?

— Вибач, стара звичка. Звісно, що для поліції. Для нашої країни. Для людства.

— Кажеш, внутрішній інстинкт?

— За великим рахунком, оце і все, що я можу запропонувати стосовно цієї справи. Ти б не міг повідомити мене про свої знахідки?

— Я подумаю.

— Дякую, Мікаелю. — Харрі відчув, наскільки чужим було ім’я цієї людини для його язика. «А чи промовляв я його коли-небудь взагалі?» — подумав він.

Мікаель відчинив двері в дощову погоду, і всередину влетів порив холодного повітря.

— Прикро було чути про хлопця, — сказав Бельман.

— Про якого?

— Та про обох.

— Гм.

— А знаєш що? Я одного разу бачив Густо Ганссена. Він приходив сюди.

— Сюди?

— Так. Навдивовижу привабливий хлопець. З тих, хто… — Бельман замовк, підшукуючи потрібні слова. Але так і не знайшов. — Ти ж був закоханий в Елвіса Преслі, коли був малим хлопцем? Трапляється, що чоловік захоплюється іншим чоловіком, як кажуть американці.

— Та як сказати, — мовив Харрі, витягуючи пачку цигарок. — Мабуть, що ні.

Він міг присягнутися, що в цю мить побачив, як білі пігментні плями Бельмана спалахнули червоним.

— Той хлопець мав таке привабливе обличчя. І харизму.

— А що йому тут треба було?

— Поговорити з якимсь полісменом. Мені того дня допомагала група моїх колег. Коли живеш на одну зарплату поліцейського, то майже все доводиться робити самому, ти ж знаєш.

— А з ким він розмовляв?

— З ким? — Бельман поглянув на Харрі, але його очі зосередилися десь-інде, на чомусь, що він колись бачив. — Не пам’ятаю. Ці бовдури-наркомани завжди готові «закласти» кого завгодно, якщо отримають за це тисячу крон на новий укол. Добраніч, Харрі.

Харрі йшов районом Квадратурен. Поперед нього на вулиці біля чорної проститутки зупинився жилий автофургон. Двері фургона розчинилися, і з нього вискочили три хлопці віком не старше двадцяти років. Один знімав на камеру, а другий звернувся до жінки. Вона похитала головою. Мабуть, не захотіла зніматися у фільмі про груповий секс, який потім з’явиться в Інтернеті на YouPorn. Бо там, звідки вона приїхала, також є Інтернет. Сім’я, родичі. Мабуть, вони думали, що гроші, які ця жінка відсилає додому, вона заробила, працюючи офіціанткою. А може, вони нічого не думали, а просто воліли не питати. Коли Харрі підійшов ближче, один з хлопців сплюнув на асфальт і сказав верескливим п’яним голосом, що зривався на фальцет: «Ти, дешева чорна дупа!»

Харрі зустрівся очима із втомленим поглядом жінки. Вони кивнули одне одному так, наче вже колись зустрічалися. Двоє інших хлопців помітили Харрі і випрямилися. Великі вгодовані хлопці. Щоки наче яблука, біцепси, накачані в тренажерному залі, може, не менше року займалися кік-боксингом або карате.

— Добрий вечір, люди добрі, — посміхнувся Харрі не зупиняючись.

А коли він пройшов трохи далі, то почув, як гепнули, зачинившись, двері автофургона і заревів двигун.

Знову почулася та сама мелодія: «Come as you are» — «Приходь таким, як ти є». Запрошення.

Харрі уповільнив крок. Лише на мить.

А потім знову пришвидшив ходу і пішов, жодного разу не озирнувшись.

Наступного ранку Харрі прокинувся від дзвінків свого мобільного. Він сів у ліжку, примружився на світло, що линуло крізь вікно без штори, і, простягнувши руку до піджака, що висів на спинці крісла, нишпорив там доти, поки не знайшов телефон.

— Слухаю.

— Це — Ракель. — Від захвату їй аж дух перехоплювало. — Олега випустили, Харрі! Він вільний!

25

Осяяний ранковим світлом, Харрі стояв посеред готельного номера. Окрім телефону, яким він прикривав своє ліве вухо, він був голий. У кімнаті