Код да Вінчі - Ден Браун

— Я ніколи не була в жодному масонському храмі, — сказала Софі, не відводячи очей від колон, — і все одно я майже впевнена, що бачила їх тут!

І вона озирнулась, ніби шукаючи щось іще, що допоможе їй згадати.

Інші відвідувачі вже пішли, і молодий церковник із привітною посмішкою перетнув каплицю прямо до них. То був гарний чоловік років тридцяти, який говорив із шотландським акцентом і мав волосся солом’яного кольору.

— Я вже буду зачинятися. Чи можу я вам чимось допомогти?

«А де тут Святий Грааль?» — мало не спитав Ленґдон.

— Код! — несподівано викрикнула Софі. — Тут має бути код!

Молодому церковнику сподобався її ентузіазм.

— Так, він тут, мем.

— Він на стелі, — сказала вона, обертаючись до стіни праворуч, — десь там.

— Бачу, ви у капиці Росліні не вперше, — усміхнувся він.

«Код», — подумав Ленґдон. Він і забув про цю деталь. Серед усіх таємниць Рослін існувала ще й склепінчаста арка, на кожному із сотні каменів якої було вирізьблено якийсь символ, на перший погляд випадковий. Разом усе це утворювало велике шифроване послання. Дехто вірив, що воно відкриє вхід до склепу під каплицею, інші вважали, що там зашифровано правдиву легенду про Грааль. Хай там як, а люди протягом століть намагалися збагнути ці значення. І досі «Рослін Траст» пропонує щедру винагороду тому, хто зможе розгадати цю загадку, але код так і лишається таємницею.

— Радий буду показати вам.

Голос церковника завмер, тільки-но Софі дала Ленґдону потримати палісандрову скриньку, а сама, наче в якомусь трансі, рушила до склепіння з кодом. «Мій перший код». Вона вмить забула про Святий Грааль, Пріорат Сіону і всі інші таємниці минулої доби. Спогади віднесли її в давні часи. Вона згадала, що була тут, і відчула несподівану тугу.

Вона була маленькою дівчинкою… минув майже рік після загибелі її родини. Дідусь привіз її до Шотландії у відпустку. Перед поверненням до Парижа вони прийшли в каплицю Рослін. Вечоріло, і каплицю було зачинено. Але вони потрапили всередину.

— Дідусю, ми вже йдемо додому? — просилася Софі, бо втомилась.

— Скоро, люба, дуже скоро, — у його голосі звучав сум, — я маю тут зробити ще одну річ. Ти почекаєш на мене в машині?

— У тебе доросла справа?

Він кивнув.

— Я скоро. Обіцяю.

— А можна мені піти до коду на арці? Мені він сподобався.

— А не боятимешся там сама?

— Звичайно ж ні, — образилась вона, — там навіть не темно!

Він усміхнувся.

— Тоді все гаразд.

І він відвів її, щоб вона й далі розглядала код на арці, який він показував їй раніше.

Софі вмить упала прямо на кам’яну підлогу, лягла на спину і стала розглядати це скупчення загадкових камінців у себе над головою.

— Я розгадаю цей код, поки ти повернешся!

— Тоді поквапся! — дідусь схилився над нею, поцілував її в чоло і вийшов у найближчі бічні двері. — Я буду тут, поряд. Лишаю двері відчиненими. Покличеш мене, як буде треба.

Він вийшов у ніжний вечірній присмерк. Софі лежала на підлозі й дивилась на код. Її повіки поважчали. За кілька хвилин символи стали нерозбірливими. А потім взагалі зникли. Коли вона прокинулась, підлога була холодною.

— Дідусю?

Відповіді не було. Підвівшись, вона обтрусилася. Бічні двері так і були відчинені, тож вона вийшла надвір. Вона побачила діда на ґанку кам’яного будинку, що стояв зовсім поряд із церквою. Він розмовляв із кимось, кого не було видно з-за причинених дверей.

— Дідусю! — покликала вона ще раз.

Дідусь обернувся, помахав їй рукою і зробив їй знак почекати хвилинку. А потім неспішно попрощався з людиною в домі й послав поцілунок причиненим дверям. Коли він підійшов до неї, в його очах стояли сльози.

— Чому ти плачеш, Grand-père?

Він узяв її на руки й притис до грудей.

— О, Софі, цього року ми з тобою попрощалися навіки з багатьма людьми. Це так тяжко.

Софі згадала аварію і прощання з матір’ю, батьком, бабусею та маленьким братиком.

— А з ким іще ти попрощався навіки?

— Зі своїм дорогим другом, якого я дуже люблю, — відповів він схвильованим голосом. — І, боюся, побачу її ще дуже не скоро.

Ленґдон розглядав стіни каплиці, і йому здалося, що зараз вони знову можуть зайти в глухий кут. Хоча вірш Соньєра чітко вказував на Рослін, він не мав поняття, що їм робити, коли вони вже сюди прибули. У вірші йшлося про «лезо й чашу», яких Ленґдон не бачив ніде.

Святий Грааль під Рослін вас чекає.

Де лезо й чаша вхід оберігають.

— Не хочу пхати носа, куди не слід, — сказав церковник, дивлячись на палісандрову скриньку в руках у Ленґдона, — але ця скринька… чи не міг би я спитати, звідки вона у вас?

Ленґдон втомлено розсміявся.

— Це дуже довга історія.

Молодий чоловік вагався, не в змозі відвести очей від коробки.

— Це так дивно, але в моєї бабусі є точнісінько така сама скринька для коштовностей. Так само відполірована, палісандрова, та сама троянда на кришці, навіть такі самі шарніри.

Ленґдон подумав, що молодий чоловік, скоріш за все, помиляється.

— Дві коробки можуть бути схожі, але…

Бічні двері гучно відчинилися, відкривши їхнім очам краєвиди. Софі вийшла, не сказавши ні слова, і рушила по схилу до кам’яного будинку, який стояв поблизу. Ленґдон дивився на неї. Куди вона йде? Відтоді, як вони зайшли до цієї будівлі, вона якось дивно поводиться. Він обернувся до церковника:

— Ви знаєте, що це за будинок?

Він кивнув.

— Це дім парафіяльного священика. Там живе й куратор каплиці. А також вона є й головою «Рослін Траст». Це моя бабуся.

— Ваша бабуся є головою «Рослін Траст»?

Молодий чоловік кивнув.

— Я живу з нею в цьому ж будинку, допомагаю підтримувати порядок у каплиці й воджу екскурсії, — він знизав плечима. — Я живу тут усе своє життя. Бабуся виростила мене в цьому будинку.

«Бабуся виростила мене». Ленґдон глянув на Софі, яка йшла схилом, а потім на палісандрову скриньку, яку тримав в руках. Це неможливо! Ленґдон повільно обернувся до молодого чоловіка.

— Ви сказали, у вашої бабусі така сама скринька, як ця?

— Точнісінько така сама!

— А звідки вона в неї?

— Мій дідусь зробив її для неї. Він помер,