Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа - Володимир Миколайович Войнович

Перша людина, з якою їй довелося вступити в контакт, був чорний офіцер на паспортному контролі. Він не їв людей, що проходили повз його стійку, а перевіряв документи і стукав по них великою печаткою. Вона подала йому паспорт і заповнені в літакові папери, але він чомусь сердився і кричав: тікет-тікет! Онколог, що стояв позаду, підказав їй, що треба показати зворотній квиток, який є доказом того, що вона не збирається залишитися тут назавше. Потім був іще контроль, де другий чорний чоловік попросив її відкрити чемодан. Побачивши в чемодані її подарунок Івану – кільце одеської ковбаси і банку квашених огірків, – митник так нажахався, наче знайшов бомбу. Він довго лаяв Нюру, вона не могла зрозуміти, за що, потім сказав «о’кей», але ковбасу і огірки забрав, мабуть, собі, при цьому тицьнув їй кулькову ручку, знаками поросив розписатися і все-таки відпустив. На виході із залу її нарешті зустрів Чонкін, сивий, худий, засмаглий, у джинсах, у білій сорочці з короткими рукавами і в білих кросівках.

– Хай, Нюро! – сказав він і взяв у руки її чемодани.

– Зараз, – відповіла вона і ринула у двері, на яких була зображена жінка в спідниці і з однією ногою.

До того, як вона вийшла, Іван дістав десь візка, і з цим візком вони йшли якимись коридорами, потім їхали в дивному поїзді без водія, потім вийшли на інше поле, де стояли маленькі літачки. Іван підвів Нюру до одного з них, схожого на легковика з крильми, і відкрив його просто, як відкривають скриньку. Він закинув чемодани на заднє сидіння і прив’язав їх паском, а на переднє праве сидіння підсадив Нюру.

Вона не дивувалася, так і мало бути, він же ж льотчик. Чонкін надів білі рукавички з дірками для вентиляції, увімкнув кілька тумблерів.

– Не страшно? – запитав він.

– Не страшно, – сказала Нюра. Їй хотілось сказати: з тобою не страшно, але вона посоромилась.

– Ну, раз не страшно, летс гоу, – сказав він і повернув ключа запалення.

Цей політ не був схожим на попередні.

День стояв не по-осінньому жаркий. Від нагрітої землі піднімалась пара. Стрімкі потоки повітря підхоплювали легкий літачок, підкидали й опускали, Нюра лякалася і стискала коліна, але, поглянувши на Чонкіна, на те, як він упевнено тримає в руках штурвал, заспокоювалась. Вони спустилися на бетонну смугу, а потім недовго рулили вузькими доріжками поля з наїжаченими стеблами високо скошеної кукурудзи. Чонкін підрулив до білого двоповерхового дерев’яного будиночка, просто, буденно, наче під’їхав до нього на возі, і, вимкнувши двигун, сказав:

– Це мій хауз.

Зелена ділянка здавалася оазисом серед винищених збиранням кукурудзяних полів. Пожухлі клени оточували дім і якісь будівлі, тут стояли також два легковики, два трактори і комбайн.

Дім був набагато просторішим, ніж здавався знадвору: сім кімнат, із них одна повністю обставлена, з телевізором, телефоном, окремою вбиральнею і душем, призначалася для гостей, у ній жив колись сам Чонкін, тепер вона стала в пригоді для Нюри. Можна припускати, що Нюра не те щоб сподівалася, а, можливо, навіть трохи побоювалася, що він запросить її до себе як дружину і запропонує спати в своєму великому ліжкові на другому поверсі, і вона б просто не знала, як себе в такому разі поводити. І справа не лише в тому, що вона була у похилому віці, а і в тому ще, що за останні піввіку, з тих самих пір, з жодним мужчиною не спала і розучилася навіть уявляти себе в подібній ситуації. Але Чонкін, чи на зле, чи на добре, нічого подібного їй не запропонував.

Хоча жнива і скінчилися, він уставав по-селянськи рано, не пізніше шостої години, і, випивши склянку апельсинового соку, йшов до своїх машин і там із ними порався. Вона норовила приготувати йому обід, але він совав їй якісь напівфабрикати і вчив, як їх розігрівати в мікрохвильовій печі. Іноді на обід, який тут називали ланчем, вони їздили в сусіднє містечко, там були китайські, італійські, японські і ще якісь ресторани. Нюра не те що в ресторанах, а навіть у долговській чайній ніколи не бувала, і спочатку боялась, що не так тримає ложку чи виделку і що її засміють. Але ніхто на неї не звертав жодної уваги. Вона була б рада щось Чонкіну випрати, але він запропонував їй не псувати рук і оволодіти пральною машиною. І навіть посуд мити не треба було, оскільки була машина й для посуду. На вечерю він сам готував омлет чи щось вегетаріанське, вони це їли й запивали водою з кубиками льоду, які у великій кількості готувалися в холодильнику і сипалися самі, щойно підставиш склянку. Під час вечері й іноді після вони дивилися телевізор, по якому показували все якісь перегони і вбивства. Іноді Чонкін перекладав їй окремі фрази, але сюжети були прості і зрозумілі без слів.

По неділях вони їздили в сусіднє містечко Спрінґфілд, де знаходилось те, що деякі фермери вважали своєю церквою. Насправді ж це був звичайнісінький одноповерховий будинок, такий самий, як і решта поруч, – стіни обшиті тесом і покриті білилами. Від інших подібних до нього будинок відрізнявся лише хрестом, прибитим над вхідними дверима. Хоча хрест тут нічого не значив.

Ще по дорозі Чонкін пояснив Нюрі, що церква у них не християнська, не мусульманська, не баптистська, не буддистська і не яка-небудь ще, а просто церква. І Бог у них також не має визначеної подоби чи імені, а є просто Бог.

– А як же? – дивуючись, запитала Нюра.

– А так, що ми не знаємо, – сказав Чонкін, – хто він є насправді, Яхве чи Ісус, чи Аллах, а якщо ми будемо називати його неправильно, він може образитися і розгніватись. Тому ми його називаємо просто Бог, і все.

Усередині також нічого не нагадувало Божий храм. У великій кімнаті стіни були прикрашені не іконами, а фотознімками місцевих околиць і місцевих людей, з яких частіше за всіх був зображений мужчина середніх літ із різними відомими, як сказав Нюрі Чонкін, особами. Із відомих відомим Нюрі був лише один чоловік, тобто не те щоб дуже відомим, але десь вона його бачила і запитала, хто це.

– Президент Рейган, – сказав Чонкін.

Тут до Нюри підійшов той чоловік, який був зображений на фотографії, тобто не президент Рейган, а його співрозмовник. Виявилося, що він і є місцевий священик отець Джим. Він так само, як його попередник отець Майкл, священиком служив по сумісництву, а основна його робота була в місцевій лікарні,