Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа - Володимир Миколайович Войнович

Коли проходив до себе в номер, чергова зупинила й запитала, чи не треба йому щось випрати. Побачивши, що гість охочий до спілкування, чергова втягла його в розмову, запитала, як його звати, відрекомендувалася сама – Калерія Маратівна. Розпитувала його про американське життя, цікавилася, чи дійсно там багато негрів, чи є в нього машина і якої марки, чому американці хочуть з нами воювати і яка у них віра. Потім запитала, де він працює.

– На фармі, – сказав Чонкін.

– Аптекар, чи що? – запитала вона.

Чонкін не зрозумів.

– Фармацевт? – перепитала вона по-іншому.

– Та ні, – сказав з досадою Чонкін. – Фармер.

Вона й тут не все зрозуміла. Вирішила, що він працює на молочнотоварній фермі, доїть корів чи прибирає гній. Була дуже здивована і взагалі не повірила до решти, що у нього власної землі ледь не півтисячі гектарів, причому обробляє усю він сам.

Калерія Маратівна чергувала дві доби поспіль, заміняючи іншу чергову. Наступного дня вона принесла Чонкіну в номер випрану і випрасувану білизну. Він запитав, скільки це коштує, вона махнула рукою, мовляв, нічого не коштує, і запитала, чи не може він їй подарувати кольоровий телевізор «Соні».

Питання про телевізор Чонкін залишив відкритим, але дав їй десять доларів і подарував із заздалегідь наготовленого ним для таких випадків дріб’язку пару колготок, коробку сигарет «Мальборо» і жуйку з ментолом, чому вона дуже зраділа.

У неділю фермерам запропонували відвідати Третьяковську галерею. Чонкін відмовився і пішов гуляти на свій розсуд. Найбільше його здивував безмір російської мови довкруж. Йому спершу здалося протиприродним, що всі говорять цією мовою, запитують, відповідають нею і розуміють один одного. І хоча він уже перевірив свої знання, йому було дивно, що можна запитати у перехожого по-російськи, як пройти кудись, і що перехожий зрозуміє і тією ж російською йому пояснить, і він, своєю чергою, пояснення зрозуміє. Йому так сподобалося запитувати і отримувати відповіді російською, що він по дорозі звертався ледь не до кожного зустрічного і поступово піднявся до круглої площі, де посередині на високому постаменті стояв невідомий йому чавунний чолов’яга в шинелі з гострим обличчям, злісним поглядом і довгою клинцюватою бородою.

Біля входу в метро він підійшов до чоловіка у шкіряній куртці, сказав йому «Хай!» і запитав, як дійти до Червоного скверу. На що той відповів «Хай!» і чисто англійською пояснив, що Красної площі він досягне, якщо піде просто цією вулицею 25 Жовтня.

Черга до Мавзолею Леніна, всупереч очікуванням, виявилася короткою, а видовище нецікавим. Ленін лежав не як усі, схрестивши руки на грудях, а чомусь тримаючи їх по боках і зі стиснутими кулаками, наче збирався боксувати, і голова у нього була виключно крупної величини з рудими бровами і бородою.

Покинувши гробницю, Чонкін вирішив подивитися, що за народ у Москві проживає і як. Пройшов знову мимо свого готелю і попрямував угору по вулиці Горького. Колись до війни він чимало чув про пишноту, яку має столиця Радянської держави і особливо її центральна вулиця. Але з тих пір, коли він це чув, минуло чимало часу. Сорок із гаком років тому доля повернулася так, що довелося йому побувати в Берліні, Нью-Йорку, Чикаго, Сан-Франциско, Лос-Анджелесі і Парижі. Після цих міст Москва не здалася йому занадто великою і занадто пишною. Він уздрів її обшарпаною і недоглянутою. Тодішньому жителю чи приїжджому важко було уявити собі, як зміниться це місто років приблизно через п’ятнадцять, які сучасні виростуть тут адміністративні і житлові споруди, торгові центри і готелі, як заллється цей мегаполіс весь електричним світлом, як розквітне різнокольоровими яскравими рекламами, як заповняться вулиці «роллс-ройсами», «мерседесами», «каділлаками». Але поки нічого цього не було, і Чонкін ішов, дивуючись однобарвності вуличного оформлення, одноманітності автомобілів і одежі і нездоровим людським обличчям. По проїжджій частині один за одним тяглися тролейбуси і автобуси, старі, брудні, іржаві і скрипучі. Він спробував улізти в один із них, але натовп його якось закрутив і виплюнув, і автобус пішов без нього. Він спробував удруге, і знову сталося те саме.

Він рушив далі пішки, і тут трапився назустріч йому військовий патруль: старший лейтенант і два солдати з червоними пов’язками на рукавах. Він запримітив, що вони якось особливо його оглянули і, обмінявшись якимись репліками, спочатку кинули на нього кілька швидких поглядів, а потім один із солдатів, маленький, кривоногий, точнісінько такий, яким був колись Чонкін, попрямував йому напереріз. У Чонкіна, за віджилим у ньому раптом атавізмом, майнула думка негайно дати драла, і він навіть зробив крок убік, тут же спам’ятався, але не зовсім, і поліз до кишені за паспортом.

Солдат був не лише маленький, але й худенький, з нездорового кольору прищавою шкірою.

– Батя, – сказав він, – дай три рублі, жерти охота.

Чонкін сторопів. Він міг очікувати чого завгодно, тільки не цього. З ним, як він був солдатом, траплялося усіляке, але милостиню він ніколи не просив і не бачив, щоб інші солдати просили, тим паче просто при офіцері. Він знову поліз до кишені, але вже не за паспортом, а за грішми. Навпомацки витяг один папірець – виявилось, двадцять доларів – тицьнув солдатові.

Той узяв папірець, повертів його, запитав здивовано:

– Ти що, батя? Ти що це мені даєш? – протягнув купюру, щоб повернути її назад.

– Твенті бакс – це мало? – здивувався Чонкін, пам’ятаючи, що американські жебраки бувають раді і чверті долара, але тут підскочив офіцер, вихопив купюру у солдата, сказав Чонкіну:

– Данке шьон.

І вся трійця швидко затупотіла геть.

А Чонкін рушив далі.

Зрештою дістався він пішки до станції метро «Білоруська». Коли спускався по ескалатору, звернув увагу, що люди зустрічного потоку майже всі з похмурим виразом обличчя, схожі на шахтарів, які піднімаються вгору після важкої зміни. На гримучому поїзді доїхав до наступної станції – «Новослобідської». Побачив туалет. Відчув, що вже пора скористатися. Прочитав вивіску. На ній було написано: «Туалет платний. Пісуар – 20 коп., кабінка – 80 коп. Герої Радянського Союзу, Герої Соціалістичної Праці і кавалери орденів Слави 3 ступенів обслуговуються безкоштовно». Біля входу жінка в синьому халаті приймала гроші і тим, хто заплатив за кабінку, видавала один квадратик туалетного паперу. Вийшовши з туалету, Чонкін завернув за ріг і потрапив у якийсь двір, що вразив його своїм виглядом. Серед голих дерев стояли два контейнери для сміття, яких