Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа - Володимир Миколайович Войнович

Чонкіна ці слова так здивували, що вночі він не стримався і запитав її, що б ото значило. Вона поцілувала його і сказала: «Якби він не помер, я не змогла б жити з тобою».

Якось на пропозицію Барбари вони їздили в Нью-Йорк. Відвідали музей Метрополітен, переглянули мюзикл «Вестсайдська історія» на Бродвеї, погуляли по Таймс-сквер, переночували в готелі «Холідей Інн» і тільки наступного ранку рушили додому. На вокзалі в одному з кіосків Чонкін побачив газету з російськими літерами, яких він не бачив з тих пір, як покинув Німеччину. Газета називалася «Нове російське слово». Чонкін купив її і в поїзді став читати. Він і раніше до читання був не надто привчений, а тепер воно і взагалі давалося йому важко. Але в газеті йому трапилася стаття «Два Сталіни», яка його дуже зацікавила. Він завжди думав, що Сталін був один, але мав двох дружин. Виявляється, їх самих було два. А якщо їх було два, то скільки дружин мали обидва? Кожен по дві?

Поводячи загрубілим селянським пальцем по рядках, він став уникати в текст, і читання швидко його захопило. Стаття розпочиналася з історії про походження генералісимуса, з твердження, вже знайомого Чонкіну, що Сталін походить від Пржевальського і кобили Пржевальського. Описувалася подія, очевидцем якої Чонкін був, а саме доповідь полковника Опаликова, посилання на пошуки вченого Грома-Гримейла і несподівана смерть доповідача. Але далі оповідач перейшов до іншого сюжету, а саме – заговорив про підміну справжнього Сталіна актором Меловані і про Сталіна, який замінив актора Меловані на сцені. Утім, обидва вони грали одну і ту ж роль, тільки в різних обставинах. Розповідалося, як Берія довго підбирався до Меловані, який так підло його обманув. Але зрештою підібрався. І коли лже-Сталін помирав, лежав у комі, а потім на секунду прийшов до тями, Берія начебто кинувся цілувати йому руку, але насправді він не тільки цілував йому руку, але щось при цьому шепотів. Ті, що стояли поруч, розчули тільки слово «геній». Це слово було промовлено насправді, але в якому контексті? Берія записав у себе в щоденнику: «Я припав до його руки, роблячи для оточуючих вигляд, що її цілую. А насправді я хотів йому сказати і сказав: «Тепер ти зрозумів, жалюгідний актьоришко, хто із нас хто? Ти, увійшовши в Кремль, зобразив із себе генія. А тепер ти ж розумієш, що справжній геній, геній, геній – це я!»

Що стосується справжнього Сталіна, що жив під іменем артиста Меловані, то він смерть артиста, який жив під його іменем, пережив важко. Хоча він завжди був реалістом, ніколи ніякими людьми особливо не зваблювався і соратникам своїм, звісно, не довіряв, після своєї начебто смерті він був уражений тим, якими вони виявилися хамелеонами. Наскільки їхні слова про його велич, геніальність і незамінність виявилися брехливими і лицемірними. Наскільки великою виявилася їхня ненависть до нього, яку вони так уміло приховували. Його душевні страждання підсилювалися ще й тим, що зі смертю Сталіна мнимого життя його, справжнього, одразу змінилося на гірше. П’єса «Сталін у жовтні» після 5 березня була зіграна двічі. Один раз у тому ж березні і вдруге 22 квітня, в день народження Леніна. І все! При розподілі ролей в інших спектаклях режисери ввічливо його обминали. Уважалося, що цей актор може грати тільки роль Сталіна і нікого більше. А втім, через деякий час грали п’єсу з життя Першої кінної армії, і товаришу Сталіну, себто актору Меловані, себто правдивому товаришу Сталіну, якого приймали за актора Меловані, довірили грати роль коня маршала Будьонного. У цій ролі й проявився його великий талант. Усі критики відзначили чудесну і природну гру артиста, про якого написали, що він грає так, наче дійсно вродився конем. Деякі, однак, єхидні критики відзначали, що це скоріше не кінь, а старий мерин, якого пора здавати на живодерню.

До ХХ з’їзду КПРС він узагалі був позбавлений всіляких ролей. Доповідь Хрущова і розвінчання культу власної особи пережив важко. У чомусь був згоден із доповідачем, але не міг не згадати, як запопадливо той виконував усі його вказівки, часто навіть із більшим старанням, ніж від нього вимагалося. У цей рік Сталіна охопив жахливий страх, що тепер Берія, аби сховати всі кінці у воду, захоче покласти в Мавзолей справжнього Сталіна. Берію, щоправда, невдовзі заарештували і розстріляли, бо він виявився англійським шпигуном. Але страх, що ним, справжнім Сталіним, замінять покійника, що лежав у Мавзолеї, не покидав Сталіна і сильно підірвав його колись могутнє здоров’я.

Є відомості про те, що, будучи й раніше небайдужим до спиртного, він в останній рік випивав усе більше й більше. Позбавлений ролей, він практично перестав ходити на роботу. Приходив у театр тільки двічі на місяць: в день авансу і в день зарплати, які йому, однак, видавали справно. Здається, у нього були й інші заощадження, але він їх усі просадив на кінських перегонах, якими останнім часом захопився. Завсідники тодішнього іподрому запам’ятали артиста Меловані, який сильно постарів, був завжди «під мухою» і незмінно ставив на свою фаворитку – кобилу на ім’я Орлиця. Він її так любив, що з дозволу конюхів регулярно провідував її, чистив скребачкою, розчісував гриву і хвіст. Свідки, словам яких варто довіряти з великою обережністю, стверджують, що саме Орлиці, яка до того часу готувалася ожеребитися, підпилий народний артист повіряв свої душевні таємниці, скаржився на всіх членів Політбюро, називаючи їх падлюками і мародерами. Особливо лаяв нового вождя СРСР Микиту Хрущова. Як написано було в газеті, за випадковим збігом подій і часу 21 грудня 1956 року, в день народження Йосипа Сталіна, Орлиця породила лоша чоловічої статі, якого, враховуючи дату, конюхи назвали Генералісимусом.

Збереглися свідчення, тепер, однак, сильно засекречені, що при народженні лошатка був присутній народний артист Георгій Меловані. Після чого він буцімто сильно напився і пішов начебто додому, але вранці його знайшли мертвим на копиці сіна біля стійла Орлиці. Напередодні йому виповнилося сімдесят сім років. Автор статті сам висловлював сумніви в достовірності використаних джерел, але не виключав того, що вони відображають повну правду.

Прочитавши цю статтю, Чонкін переповів її Барбарі, яка, слухаючи, голосно сміялася, вигукувала: «Ріалі?» або «Ітс імпосібил!» – і розповіла, що у них в Канаді багато селян живе також з домашніми тваринами, але про відтворення ними потомства вона ніколи не чула.

З Барбарою Чонкін прожив рівно дванадцять років