Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр - Едуард Фікер

Я сів у трамвай і глянув на годинник. Шістнадцять сорок дві. ГР-2 почав передачу…

Шістнадцять п'ятдесят. «Зараз полковник слухає звіт про передачу», — подумав я.

Нарешті трамвай привіз мене на околицю Праги, до старого будинку, який стояв літерою Т на перехресті трьох вулиць. Будинок той був під наглядом, але спостерігач не знав мене, і тому він не виказав себе.

На перехресті було й справді гомінко. Я подзвонив. Двері відчинив сам господар і мовчки глянув на мене скляними очима. Він був без піджака.

— Дозвольте, пане Фієдлер? — спокійно запитав я.

Він не відповів, повернувся спиною й безшумними кроками попрямував до кімнати. Я зачинив двері і рушив слідом за ним. У передпокої було кілька дверей — двоє менших проти входу, більші — праворуч і ще двоє — ліворуч. Ті, що праворуч, були прочинені. Вони вели до непривітної темної кухні з вимощеною великими плитками підлогою. Із стелі звисала лампа в скляному абажурі. З кутка виглядала кахельна груба, якою вже давно не користувалися.

Бедржих Фієдлер вмостився на канапі, втупившись поглядом у вікно.

— Що нового, пане Фієдлер? — спробував я розпочати розмову. Але Фієдлер навіть не глянув у мій бік. Так само мовчки він, мабуть, сидів і перед моїм приходом. Ще вчора говіркий і жвавий, ще на щось надіявся, а сьогодні став до всього байдужий.

— Ви не хочете зі мною розмовляти?

— Нема про що, — відповів він, не змінюючи пози.

— Яке враження справили на вас коханки сина?

— Ніякого.

— Може, ви покажете мені свою квартиру?

— Робіть, що хочете. Мені однаково. Я втратив сина… — Він говорив поволі, ледве вимовляючи слова. — На роботі в мене теж було безладдя, я це добре розумію. Який з мене начальник! Знімуть — і добре зроблять. Адже мене ніхто ніколи не слухав і не розумів, крім моєї покійної дружини. Навіщо мені жити? Краще вже накласти на себе руки.

Я присів до нього на канапу.

— Зачекайте з такими висновками, пане Фієдлер. Спершу ми розшукаємо вашого сина.

— Не хочу я його бачити! Він напаскудив, немов погане цуценя, і тепер боїться поткнутися на очі навіть батькові.

Така категоричність в його словах мене дещо здивувала.

— Чим же він так провинився?

Фієдлер спробував посміхнутися, але посмішка вийшла гіркою, і це надало його обличчю ще більшого розпачу. Можливо, це й було тією «рішучістю», що на неї розраховував Карличек.

— Я вже вам натякав, — почав він крижаним голосом. — Його спосіб життя і заробітки… все це нечисто. Я попереджував його. Потім захищав, як міг, і приховував те, що знаю. Адже ж він — моя дитина. Але більше я мовчати не можу. Годі! Інтриги з Мілнеровою… Ненаситна самиця! Вони обоє зраджували мене, глузували з моєї сивини. Я стерпів би все, тільки не це. Зараз мені важко розібратися у своїх почуттях, але я буду близький до істини, коли скажу, що ненавиджу його. Він став для мене зовсім чужий і не гідний того, щоб я замовчував його вину. Ось, подивіться… — він засунув руку в кишеню, — … цього ви не могли знайти серед його речей.

На долоні в нього лежала хромова запальничка, трохи більша розміром, ніж звичайна.

— Знаєте, що це? Найсучасніший шпигунський фотоапарат з мікроплівкою. Чудова річ, чи не так?

Я взяв запальничку в руки, відсунув задню стінку і зазирнув усередину. Камера виявилася порожньою.

— О, ви добре обізнані з апаратом, — сказав Фієдлер.

— Це не перший екземпляр, який мені доводиться конфісковувати, — відповів я. — Як він потрапив до вас?

— Конфісковувати… — повторив за мною Фієдлер і схвально кивнув головою. — Звичайно, я показав вам його не для того, щоб знову забрати. Цю іграшку мені також довелось конфіскувати. У Арнольда. Я викрав її в нього.

— З нового літнього костюма?

— Ні. Якось він повернувся додому серед ночі напідпитку, витяг з кишені речі і поклав їх на стіл. Я зайшов до нього в кімнату і зауважив, що далі так бути не може, і навіть пообіцяв звільнити його з роботи. Але у відповідь він лише розкотисто зареготав і так штовхонув мене, що я ледве втримався на ногах. А сам пішов у ванну. Я наблизився до столу і там серед інших речей побачив це.

— А плівка в апараті була?

— Ні, не було.

— Пригадайте краще, пане Фієдлер!

— Плівки не було… Я не міг навіть поворухнутись і переляку і стояв так, аж поки він не повернувся. Почувши кроки, я миттю сховав запальничку до себе в кишеню. Арнольд не сказав мені жодного слова. Він вимив голову під душем і, не роздягаючись, ліг спати.

— У вашій родині це стало вже звичкою, — зауважив я, — як тільки хтось піде приймати ванну, неодмінно щось залишає без догляду. Один — шпигунський фотоапарат на столі, інший — молоко на плиті.

Бедржих Фієдлер удав, що не розуміє мого натяку.

— Прошу, продовжуйте, — вибачився я. — Ви ж ще не скінчили?

— Звичайно… Наступного дня він почав шукати запальничку. Я навмисно затримався вдома. Коли ж я поцікавивсь, що сталося, відповів, що це не моє діло, — просто загубив одну річ. Це мене насторожило. Я довго роздумував, як бути. І вирішив поки що помовчати. Нарешті він гримнув дверима і пішов геть, його не було аж до ночі. Мабуть, думав, що десь загубив цей мініатюрний апарат, і їздив на мотоциклі шукати його. З п'яних очей він просто забув, що приніс його додому. Можливо, перед цим ходив кудись проявляти плівку і сподівався, що разом із нею залишив апарат.

— В якому ж настрої він повернувся?

— В досить похмурому.

— Ну, а як ви поводили себе?

— Я… я хотів