Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр - Едуард Фікер

— Я ніколи не вчила її чомусь поганому. За все моє життя не було жодного випадку, щоб я не приходила ночувати додому. Але в неї своя голова на плечах. Вона вже доросла. Я тільки знаю, що моя дочка не пропаде, навіть якщо мене не стане. І мої поради їй не потрібні. А з тим хлопцем вона вже доволі натерпілась. Та яке ж кохання буває без цього? Про що б тоді писали в романах?

— Ви, мабуть, знаєте, що юнак десь зник?

— Так.

Я поцікавився, як Віра поводилась після повернення з ательє. Клімова щиро і просто розповіла мені про все.

— Вона весь час щось насвистувала, а це погана ознака. Коли в неї зіпсований настрій, вона завжди свистить, щоб навколишні думали, що в неї все добре. Я, правда, не дуже полюбляю свист у хаті, але в таких випадках мовчу. Віра швидко замовкає, потім підходить до мене і розповідає про своє горе.

— Що ж вона говорила вам сьогодні? Мовляв, тепер все в порядку?

— Сьогодні мовчала. Пішла в кімнату, щось там робила… Потім хтось подзвонив. Я побігла відчиняти, та вона випередила мене. Приходив отой ваш недотепа в окулярах. Віра навіть не запросила його до кімнати. Він тільки поцікавився, як вона дісталась додому. Відповівши, що все гаразд, Віра зачинила двері перед самим його носом. Вже під час обіду вона сказала мені, що якась молодиця обкрутила її хлопця і що вона неодмінно поквитається з нею.

— І тоді ви подумали, що в неї все владналося?

— На жаль, ні… З горя Віра навіть втратила апетит. Після обіду вона знову сховалася в кімнату. Потім до нас подзвонила сусідка з першого поверху. У неї є телефон. Хтось просив покликати Віру. Віра, мов оглашенна, вибігла з кімнати, а за хвилину повернулась і почала швидко одягатись.

— Хто ж їй подзвонив?

— Не знаю. Я лише запитала, чи ждати її до вечері, але вона порадила не турбуватися про неї.

Я запитав прізвище сусідки, яка має телефон, і спустився на перший поверх.

На моє запитання господарка квартири з телефоном приязно відповіла:

— Мені дзвонять дуже рідко, тому я добре пам'ятаю, коли це трапилось. Віру попросив ввічливий чоловічий голос. Той, хто дзвонив, не назвав свого імені. Він сказав лише, що має до Віри дуже важливу справу.

— А раніше їй коли-небудь також дзвонили по вашому телефону?

Господарка пригадала, що в цьому році Віру викликали двічі.

— І голос був схожий?

— Вибачте, цього я не знаю. Мені важко пригадати.

— Ви не чули, про що Віра Клімова говорила по телефону?

Пані відповіла, що вона ніколи не підслуховує чужих розмов. Вона лише бачила, що дочка Клімової з нетерпінням схопила трубку. Телефон стоїть у передпокої, і перед тим, як приязна господиня встигла причинити двері, вона почула Вірин схвильований вигук:

— Це ти, Арнольде?

Пані не впевнена, що добре запам'ятала ім'я. Можливо, Віра сказала «Адольфе». У всякому разі, щось подібне.

Потім у передпокої запанувала тиша. Дівчина майже не говорила, тільки слухала. Наприкінці розмови вона когось запевнила:

— Прийду обов'язково!

За якусь мить Віра подякувала їй і мерщій побігла додому.

Я також подякував ласкавій пані за інформацію і швидко відкланявся. На зупинці таксі я сів у машину.

В управлінні мені доповіли, що Віра Клімова з посольства ще не виходила. Я наказав посилити нагляд. Тепер будинок був оточений з усіх боків, немов фортеця перед штурмом.

Я подзвонив на квартиру Фієдлера. Скала ще був там. Ми обмінялися інформаціями. Моє повідомлення його здивувало.

— Таке дівчисько, а вже ходить на побачення в посольство! Я зустрічався колись з дівчатами де-небудь біля крамниці. А вони бач куди забралися!.. У нас тут нічого нового. Через кілька хвилин кінчаємо.

Потім я набрав зашифрований номер, і мене з'єднали з полковником.

— Продовжувати розслідування, — наказав він голосом, від якого аж затремтіла мембрана. — Пані Госсарт — досвідчена шпигунка. Вона працювала в кількох країнах. Щоправда, вже не раз провалювалась, але схопити її на гарячому ніколи не вдавалося. Вона досить здібна поліглотка, знає шість мов. Розвідницький центр навмисне включив її до дипломатичного складу. Тепер головне не випускати її з рук.

Карличек ще спав. «От буде здивований, коли прокинеться!»— подумав я. Але все сталося навпаки…

Діставшись, нарешті, додому, я спробував заснути. Задрімав десь біля одинадцятої. На той час Віра Клімова з посольства ще не вийшла, і в мене весь час запитували, що робити далі.

— Чекати, — відповідав я. — Мабуть, їй там дуже весело.

Було вже запівніч, коли мене розбудив телефонний дзвінок. Глибокий сон мов рукою зняло. Наш брат уже звик до цього. «Ага! Нарешті Вірочку…»

Та я помилився. Дзвонив наш головний лікар.

— Алло! Ви вже прокинулись? Ми щойно закінчили розтин трупа.

— Заради цього варто було розбудити мене, — відповів я. — Що ж виявилось?

— Нічого особливого. Звичайна angina pectoris. Грудна жаба. Він, мабуть, спав, коли це з ним сталося.

— Що? Звичайна смерть?

— Звичайна, якщо вам більше до вподоби це слово.

Голос у трубці замовк, і я кинув її на важіль. Простягся на ліжку. Значить, Бедржих Фієдлер не кінчав життя самогубством? Це все змінювало.

Я знову присунув до себе телефон. Що з Вірою Клімовою?

Все по-старому. Посольство охороняється надійно, звідти навіть муха не вилетить.

Доведеться почекати. Я заплющив очі, намагаючись заснути. Люди нашої професії можуть примусити себе спати навіть тоді, коли заснути зовсім неможливо.

О другій годині тридцять п'ять хвилин мене знову розбудили. Гримів дзвінок у коридорі. То був Трепинський з повідомленням, яке телефоном не передається.

Цього разу в Берліні, мабуть, стривожились, бо