Хтива мрія. Книга перша - Єва Басіста

Із такими думками знову поринаю у міцний сон, а прокидаюся від того, що чую шум на кухні. Там щось впало та дуже голосно грюкнуло, а точніше забрязкотіло.

Відриваю важку голову від подушки та моментально обертаюся. Романа, що логічно, нема поряд. Сонними очима дивлюся на годинник на руці.

Ого… Уже одинадцята ранку.

Неохоче відкидаю ковдру у сторону та ставлю ноги на паркет, а там підіймаюся та йду на кухню, але не оголеною.

Учора перед сном Роман порився у шафі та дав мені свою футболку й шкарпетки, адже я з тих осіб, які постійно мерзнуть. Навіть влітку. Але не завжди. Тільки в люту спеку мені добре.

Проходжу до кухні. Роман стоїть спиною та щось згортає віником.

- Добрий ранок, - кажу йому, спираючись на одвірок, і позіхаю, прикриваючи рот долонею.

- Я таки тебе розбудив, - обертається до мене. - Вибач. Намагався тихо, але не вийшло.

- Та нічого страшного, - опускаю очі та бачу побиту чашку, яку Роман уже збирає на фіолетовий совок.

- Могла б довше відпочити, - летять рештки чашки до сміттєвого відра.

- Досить спати - вже майже одинадцята. А ти коли прокинувся?

- Десь пів години тому, - ховає віник і совок під раковиною, зачиняє шафку та обертається. Огортає теплим поглядом. - Як себе почуваєш?

- Нормально, - кажу, прислухаючись до свого організму. У мене нічого не болить. Тільки маю легку сонливість.

- Це добре, - киває головою та обертається. - Що хочеш на сніданок?

- А ти будеш його готувати? - відлипаю від одвірка та проходжу на кухню

- Замовлю, - наливає в чайник води.

- А можна не замовляти. У нас є пиріг, який Ліда мені дала в дорогу. Ти про нього забувся?

- Снідати солодким? - ставить грітися електричний чайник та  дивиться на мене.

- Ти проти? - сідаю на стільчик.

- Не те, що проти… Просто намагаюся уникати солодке.

- Чому? - цікавлюся.

- У дитинстві любив карамельні цукерки на ніч точити, а потім довелося довго та нудно зуби лікувати, - пояснює та питає. - Чай будеш? Чи каву?

- Чай, - кажу.

- А сидіти годинами в стоматолога - таке собі задоволення, - продовжує Роман, скривлюючись. - Сумнівне.

- Ну якщо зі знеболювальним, то не так погано, - мовлю та паралельно згадую, як мені один зуб свердлили. - Можна у свої думки зануритися.

- У мене на велику кількість алергія, а інші дуже погано беруть, - стоїть знову до мене спиною. Витягає зі шафи дві чашки й ставить на стіл. - Відчував усе, що робили, а якщо брати до уваги, що ледь не в кожному стоїть пломба чи нерви ліквідовані, то для мене ті візити були каторгою.

- І як ти це витримав? - стає його шкода, що аж хочеться пожаліти - обійняти та погладити по голівці.

- Якось, - кидає до чашок чайні пакетики, а у мене в голові назріває одне питання, яке на свій страх та ризик озвучую:

- Через це тобі подобається БДСМ?

Роман різко обертається та обдає збентеженим поглядом, а після цього на вуста виплигує широка усмішка, і за нею відповідь:

- Ні, Насте. Це вподобання жодним чином не пов'язане з моїми пекельними годинами в кабінеті стоматолога. І до того… Це ж не тільки біль. Не забувай про це.

- Угу, - хмурнію я та повертаюся до теми сніданку. - Можеш замовити те, що хочеш ти. Я не перебірлива.

- Навіть апельсини? - жартує.

- Ну в такому випадку буду їсти пиріг, - закочую очі.

- Вип'ємо чай із пирогом, - здається він. - За один раз нічого не буде. Хоча моя параноя щодо солодкого потім довго мене штрикатиме.

- Добре.

Снідаємо пісочним пирогом, а запиваємо чорним чаєм. На щастя, Ліда не зробила  пиріг дуже солодким, а полуниця взагалі придає приємну кислинку. Тому він "заходить" чудово. Немає такого, що з’їв шматок і блювати хочеться від того, що занадто солодко.

Також розмовляємо на відстороненні теми. Роман згадує, що не тільки зуби лікував, а ще і носив брекети, які його постійно дратували.

Я ж його уважно слухаю, бо мені цікаво більше дізнатися про нього.

- Я помию чашки та тарілки, - говорить Роман, коли завершуємо снідати, і пильно пропалює блакитними океанами, які загоряються. Палають.

Розумію його погляд. Він же вчора говорив про сесію… Прийшов її час.

Я різко опускаю свої очі та знишка питаю:

- Що мені робити?

- Йди у спальню, скинь зі себе увесь одяг та чекай на мене.

- Як саме чекати? - уточнюю.

- Лягти на ліжко спиною.

- Добре, - підіймаюся я та йду до спальні. Кожний крок пришвидшує моє серцебиття, а під шкірою виникає голчасте пощипування.