Ілюзія Бога - Річард Докінз

Підтримуючи хвилю схожих позовів із боку християн, які використовували віросповідання як юридичне обґрунтування дискримінації проти гомосексуалів та інших груп, отець Рік Скарборо назвав її боротьбою за громадянські права у ХХІ столітті: «Християнам доведеться відстоювати своє право бути християнами»11. І знову: якби ці люди відстоювали своє право на свободу слова, їх ще можна було б якось зрозуміти. Але вони домагалися в суді введення дискримінації проти гомосексуалістів як засобу проти вигаданої ними дискримінації їхнього віросповідання! І закон із повагою поставився до їхньої позиції. Тобто вам не зійде з рук заява: «Заважаючи мені ображати гомосексуалів, ви обмежуєте мою свободу упередження». Зате вам усе зійде з рук, якщо скажете: «Це порушує мою свободу віросповідання». Якщо вдуматися, яка різниця в наслідках? І знову релігія на коні.

Наприкінці цього розділу наведу особливий приклад, який красномовно демонструє перебільшену повагу нашого суспільства до релігії, яка виходить за рамки звичайної поваги до людини. Цей скандал розгорівся в лютому 2006 року з безглуздої події, яка по черзі переростала то в комедію, то в трагедію. У вересні 2005 року данська газета «Jyllands-Posten» опублікувала дванадцять карикатур, на яких був зоб­ражений пророк Мухамед. Протягом трьох наступних місяців невелике угруповання мусульман Данії під проводом двох імамів, які отримали притулок у цій країні, систематично роздувало обурення з приводу цих зображень по всьому ісламському світу12. Наприкінці 2005 року ці двоє озлоблених вигнанців відвідали Єгипет, привізши з собою досьє, матеріали якого були скопійовані та поширені по всіх ісламських країнах. Потрапили вони, зокрема, і в Індонезію. Досьє містило різного роду фальсифіковані документи про приниження мусульман у Данії та відверту брехню про те, що «Jyllands-Posten» — офіційне видання уряду. Серед них були дванадцять карикатур із газети, до яких імами додали ще три ілюстрації невідомого походження, не пов’язані з Данією. На відміну від дванадцяти оригінальних ілюстрацій, ці три додаткові картинки були по-справжньому образливими. Точніше, їх можна було б вважати образливими, якби на них, як стверджували пропагандисти-фанатики, справді зоб­ражувався Мухамед. Особливо принизливими були не карикатури, а передана факсом фотографія бородатого чоловіка з карнавальним свинячим носом на обличчі. Згодом з’ясувалося, що це була знята агентством «Associated Press» фотографія француза, який під час сільського ярмарку у Франції брав участь у змаганні зі свинячого кувікання13. Фотографія, таким чином, не мала жодного зв’язку ні з пророком Мухамедом, ні з ісламом, ні з Данією. Та мусульманських активістів, які зі зловмисними намірами вирушили до Каїра, така дрібниця не зупиняла. Тож вони самі додумали всі ці зв’язки… з легко передбачуваними наслідками.

Через п’ять місяців після публікації дванадцяти карикатур старанно роздута істерія довкола «кривд» і «образ», завданих ісламу, досягла вибухової кульмінації. Учасники демонстрацій у Пакистані й Індонезії спалювали данські прапори (цікаво, де вони їх дістали?), істерично вимагаючи від данського уряду вибачень. (Вибачатися за що? Члени уряду не малювали й не публікували ці карикатури. Просто данці живуть у країні, де діє свобода преси, про яку в багатьох ісламських країнах люди не мають зеленого уявлення.) Норвезькі, німецькі, французькі й навіть американські газети (але, зверніть увагу, не британські) також передрукували карикатури на знак солідарності з «Jyllands-Posten», чим лише підкинули дров у багаття. Данські посольства й консульства громили, данські товари бойкотували, а данським громадянам (а заодно й громадянам інших західних держав) погрожували фізичною розправою; у Пакистані спалили християнські церкви, які не мали жодного зв’язку ні з Данією, ні з Європою загалом. Дев’ять осіб загинуло під час нападу лівійських заворушників на італійське консульство в Бенгазі, а саме консульство спалили. Жермен Ґрір влучно зазначила, що ці люди найбільше люблять і вміють створювати пекло14.

Якийсь пакистанський імам оголосив винагороду за голову «данського карикатуриста» розміром 1 млн доларів США, явно не здогадуючись, що карикатури малювали дванадцять різних художників і що три найобразливіші картинки взагалі нічого спільного з Данією не мали (цікаво, до речі, звідки міг узятися цей мільйон доларів?). У Нігерії учасники протестів проти данських карикатур спалили кілька християнських церков і до смерті порубали на вулицях кількох християн (чорних нігерійців). Одного християнина силоміць запхали в гумову шину, облили бензином і підпалили. У Британії фотографи зафіксували демонстрантів, які йшли з плакатами: «Убивайте тих, хто ображає іслам», «Смерть за глум над ісламом», «Європа ще заплатить: кінець близько» та, мабуть, не усвідомлюючи іронічного підтексту, «Голову з пліч тим, хто каже, що іслам — релігія насильства».

Коли ця буря вщухла, журналіст Ендрю Мюллер узяв інтер­в’ю в лідера британських мусульман «поміркованого» сера Ікбала Сакрані15. Поміркованим назвати його можна хіба за сучасними мусульманськими мірками, оскільки в розмові з Мюллером вражає його коментар щодо смертного вироку Салману Рушді за написання роману: «Смерть — це ще м’яке покарання для нього». Цей коментар звучить ницо на тлі його відважного попередника у званні найвпливовішого мусульманина Британії — покійного доктора Закі Бадаві, котрий запропонував Салману Рушді сховатися у своєму будинку. Сакрані зізнався Мюллеру, що його дуже занепокоїли данські карикатури. Мюллер відповів, що вони його теж стривожили, але з іншої причини: «Мене турбує, що настільки безглузда, непропорційна реакція на якісь нікчемні малюнки в якійсь нікому не відомій скандинавській газеті може означати, що… іслам і Захід фундаментально несумісні». Сакрані ж далі гнув свою лінію, вихваляючи британські газети, які утрималися від передруку карикатур, на що Мюллер висловив думку більшості громадян, що «стриманість британських газет пов’язана не так із повагою до почуттів мусульман, як із небажанням склити розбиті вікна».

Сакрані пояснив, що «мусульмани настільки глибоко шанують особу Пророка, хай покоїться він у мирі, що їхню любов і прив’язаність до нього неможливо описати словами. Вона вища навіть за любов до найрідніших людей, бо це частина віри. Крім того, ісламське вчення забороняє зображувати Пророка». З цього випливає, як зауважує Мюллер,

що цінності ісламу вищі за цінності інших людей — і саме так вважають послідовники ісламу, як і будь-якої іншої релігії, для яких їхня віра — це єдиний шлях, єдина істина та єдине світло. Якщо людям кортить любити проповідника, який жив у VII столітті, сильніше за свою родину, то це їхня особиста справа, але ніхто інший не зобов’язаний наслідувати їх…

Проте якщо ти не наслідуєш їх і не віддаєш їм очікуваної шани, то тобі погрожують такою непропорційною розправою, до якої не наважувалася вдатися жодна релігія з часів Середньовіччя. Важко зрозуміти, який сенс у такій розправі, адже, як дотепно коментує Мюллер, «якщо ваші клоуни справді мають рацію, то карикатуристи в будь-якому разі потраплять до пекла — хіба цього не достатньо? А якщо в них з’явиться вільний час і захочеться погаласувати з приводу принижень, яких зазнають мусульмани, хай почитають звіти Міжнародної амністії про Сирію та Саудівську Аравію».

Багато хто звернув увагу на різкий контраст між істеричною «образою», на яку скаржилися мусульмани, та охотою, з якою арабські медії публікували стереотипні антисемітські карикатури. У натовпі пакистанських демонстрантів, які протестували проти данських карикатур, фотографи вихопили жінку в чорній паранджі, яка тримала в руках плакат «Боже, благослови Гітлера».

Коментуючи всю цю божевільну істерію, поважні ліберальні газети засуджували насильство й повторювали заяложені фрази про свободу слова. А потім висловлювали «повагу» та «співчуття» до тих глибоких «кривд» і «образ», яких було завдано мусульманам. Нагадаю, що «кривдою» і «образою»