Бомба для голови - Юліан Семенов

— Може, ви хочете все розповісти без моїх навідних запитань? Дехто домагається спілкування зі мною, щоб якось спекатися думки, що це допит. А ви як?

— Мені було б зручніше розповісти вам усе, що я знаю, без ваших уточнюючих запитань.

— Добре. Будь ласка.

— Ганс попросив що-небудь випити… Я сказав йому, щоб він пошукав у мене на другому поверсі, в бібліотеці. Там, здається, щось лишилося. Він знайшов пляшку, випив, потім спитав: «Чи можу я посидіти в тебе півгодини, сюди мають подзвонити, я дав твій телефон одній людині. Він скоро подзвонить сюди, і я тоді поїду додому». Я відповів йому, що він може тут і заночувати: Нора з дітьми в Італії, весь будинок у його розпорядженні. Він тоді спитав мене… Хоча це довга історія: ми з ним говорили про мистецтво, поки я одягався. А потім я поїхав. А коли сьогодні повернувся — я літав у Ганновер, — мене чекали пани з політичного відділу кримінальної поліції. Оце, власне, і все.

— Тоді в мене до вас буде кілька запитань. По-перше, в який бар ви збиралися поїхати?

— В «Еврику».

— Ви були там?

— Звичайно.

— Хто це може підтвердити?

— Кельнер…

— Ви там були самі?

— Ні.

— З ким?

— Я не відповідатиму на це запитання.

— Ви були з жінкою і не хочете, щоб про це дізналася ваша дружина? Розумію. Якщо мені знадобиться, я зможу побачити цю жінку?

— Це пов’язано з деякими труднощами… Ви повинні зрозуміти нас…

— Ви зустрічали в барі когось із друзів чи знайомих?

— Не пригадую. Здається, не зустрічав. Ні, не зустрічав…

— Свідчення одного кельнера не досить. Мені потрібні два свідчення. Гаразд, ми до цього ще повернемось. Коли ви приїхали в бар?

— Я не пригадую. Точно я не пригадую.

— Я й не питаю у вас точно. Приблизно о котрій годині ви туди приїхали?

— Майже о другій.

— Як ви добиралися до «Еврики»?

— Я їхав туди на власній машині.

— Ви заїжджали по ту людину, з якою були в барі?

— Ні. Ми зустрілися біля входу.

— Ваша подруга… Та людина, яка була з вами в барі, добиралася туди на таксі?

— Ні.

— На власній машині?

— Скажімо, так.

— Пане Люс, ця відповідь мене не задовольняє.

— Ви обіцяли не торкатися цього питання.

— Я не питаю імені й прізвища вашої подруги… поки що… Я ставлю запитання, пов’язані з обставинами справи. На чому вона приїхала в «Еврику»? На власній машині?

— Ні.

— На машині чоловіка?

— Так. Але не треба цього ніде занотовувати.

— Ви сказали, що Ганс прийшов до вас «десь близько години ночі»… Постарайтеся пригадати коли. О пів на першу? О дванадцятій сорок?

— Мабуть о пів на першу. А може, навіть двадцять хвилин на першу. Так буде точніше. Він прийшов о дванадцятій двадцять, тому що я хвилин за п’ять перед тим вимкнув ТБ, коли кінчили передавати новини.

— Скільки часу ви з ним розмовляли?

— Кілька хвилин.

— І потім поїхали?

— Так.

— Ви нікуди не заїжджали по дорозі в бар?

— Ні.

— Скільки часу ви їхали до бару?

— Не пригадую. Це не дуже далеко…

— Півгодини? Більше?

— Та що ви! Хвилин п’ятнадцять… Машин на вулицях нема. Хвилин п’ятнадцять…

— Отже, в «Еврику» ви попали о першій десять чи о першій двадцять?

— Ні. Там я був за п’ять хвилин до другої. Це я запам’ятав годинник біля входу в бар дуже великий, з якимись дивними стрілками, їх неможливо забути.

— Ясно. Добре. Спасибі. Тепер я попросив би вас розповісти мені, про що ви розмовляли з Дорнброком.

— Я ж сказав — про мистецтво. Це була дивна розмова.

— Це мене дуже цікавить, пане Люс.

— Він спитав мене, чи я ставлюся до нацизму так само, як і раніше, чи мене зламали. Я відповів, що до нацизму я ставлюсь так, як і ставився, і що мене не зламали, але тепер, сказав я йому, головна небезпека, яка загрожує людству, не нацизм, а розвиток техніки. Навколо землі — щільний шар відпрацьованих газів. Заводи, які виробляють для зростаючого населення світу машини, літаки, атомні бомби, кришталь і полотняні сорочки, отруюють атмосферу й нагрівають її, і незабаром почнуть танути сніги на полюсах і буде новий потоп, а під час потопу люди шукають колоди для плотів… Він спитав мене, чи не хотів би- я продовжити свою картину про наці… В мене був такий фільм…

— Я бачив ваш фільм, — перебив його Берг, — далі, будь ласка.

— Я відповів, що такі фільми не дають грошей. Ні, ні, я маю на увазі не збагачення, а просто базу для наступної роботи… Я сказав йому, що стомився ризикувати, будь-який риск рано чи пізно вбиває в художникові творця, тобто безпосередність, і перетворює його на політика чи торговця, а це ще гірше. І він раптом запропонував мені гроші, величезну суму грошей. Я спитав його, який фільм він пропонує мені зняти. Він відповів, що спочатку повинен заручитися моєю згодою. Він виписав мені чек на сто тисяч марок. Я сказав йому: «Порви цей чек. Я перестав від чувати, що моя боротьба проти наці комусь тут потрібна. Солдатом бути добре, коли знаєш, що ти потрібен. А я тут не потрібен. Світ зараз можна примусити говорити, відійшовши від часткових проблем. Треба виходити на загальне, головне, що непокоїть планету, людство, а не нас самих». От, власне, і все.

— Отже, ви йому відмовили? Ви відхилили його пропозицію зробити фільм, сюжет якого вам невідомий, але який мав бути повернений проти нацизму?

— Так. Одним словом, це треба розуміти саме так.

— Він сам порвав чек?

— Так. Він уже випив півпляшки і захмелів. Він блював, він взагалі не вмів пити… Я, відверто кажучи, не вірю в стійкість позиції міліардерських синків, хоча Ганс був славний хлопець. Знаєте, тим, у кого тато має владу, можна погратися в опозицію — інколи. Мені ж цього робити не можна. Мені треба повсякчас лавірувати…

— Лавірувати? Але ж виступаєте ви з відверто лівих позицій у своїй творчості…

— Я не відмовляюсь від цих своїх позицій. Іноді, правда, зніму якусь там сусальність — для рівноваги. Але Ганс пропонував мені зробити фільм… Як це він сказав… «Який висадить у повітря тут геть-чисто все. Я дам тобі такі матеріали, про які ніхто не знає в світі». Я сказав йому: «Старигане, ти поспиш якусь годинку, а завтра ми з тобою закінчимо розмову про все це на свіжу голову, без віскі». І я поїхав.

— Хто мав подзвонити йому і чому він