Третій рівень. Короткі історії - Андрій Анатолійович Кокотюха

Піднявся поверхом вище.

Останній штрих: чорна маска-балаклава, чекала свого часу в правій кишені.

Подзвонив у двері.

Почувши обережно-тривожне: «Хто?», відповів коротко:

— Поліція.

— Не викликали…

— З сусідкою вашою біда.

— З Поліною?

Щойно зсередини відчинили — пішов у наступ.

8

Його появу зустрів жіночий зойк.

Не стриманий, як поверхом нижче. Відчайдушний, просякнутий справжнім, диким, тваринним переляком. Так кричали, коли поруч вибухали снаряди й починалися чергові, звичні вже обстріли. Молоду жінку, ту саму утриманку-коханку, Крейзі налякав ще більше, тупнувши ногою в її бік. Щойно верескнула знову, звелів чоловікові, котрий пустив його:

— Хай закриє рота.

— Я…

— Не ви! Вона!

— Рито, слухайся, — зітхнув мужчина.

Подіяло. Рита, теж у халаті, лиш не такому старомодному, як у сусідки, синього атласу, затягнула пасок тугіше і стулила губи. Але на місці не вклякла. Підійшла до благодійника, стала поруч, тісно притулилася стегном, шукаючи бодай якогось захисту.

Тепер Крейзі міг розгледіти жертву крізь отвори в балаклаві краще.

Дотепер бачив лише фото Лева Голоса, з різних ракурсів, різного розміру. Стежачи за ним всі ці дні, не наближався на критичну відстань. Бачив перед собою немолодого, сивого череваня із задовгими сильними руками й закороткими ногами. Якщо порівнювати з кимось — найкраще з мавпою, на яку вдягнули дорогий, зі смаком дібраний костюм.

— Що це означає? — він з останніх сил намагався зберігати спокій та бодай якийсь контроль.

— Чомусь усі запитують однаково, — гмукнув Крейзі. — Як ви думаєте, Леве Яковичу?

— Так. Ви мене знаєте. Я вас не знаю. Зате здогадуюсь, хто прислав, — й відразу випалив: — Ми домовимося. Слухайте, ми можемо домовитися!

Голос заметушився. Зробив крок уперед. Крейзі знову тупнув:

— Куди? На місці стояти!

— Стою! — Лев Якович запопадливо витягнув перед собою руки. — Стою, стою, стою! Рито, ти теж стій!

— А Рити нам якраз тут і не треба, — Крейзі заговорив спокійніше. — Квартира велика, кімнат вистачає. Хай дама дасть чоловікам можливість побалакати сам на сам. Тільки телефони сюди, — дулом вказав на стіл, що зараз розділяв їх. — Всі телефони, скільки є. Стаціонарний маєте?

— Хто зараз тримає стаціонарний…

— Не розписуйтесь за всіх. Моя мама тримає. Але… — він помовчав, розмірковуючи, — зробимо не так. Де кухня?

Голос і Рита одночасно, синхронно показали йому за спину.

— Пройдемо всі разом. Перевірю, що там.

Дівчина рушила першою, Голос слухняно посунув за нею. Приміщення кухні виявилося не аж таким великим, до всього ж, обладнане відповідно до модного нині мінімалізму. Уважного погляду було досить, аби переконатися: засобів зв’язку тут немає й бути не може.

— Двері зачиняються?

— Ззовні, — кивнув Голос.

— Чудово. Ви зачините дівчину тут. Ти, — Крейзі перевів дуло на Риту, — сиди тихо. Навіть не думай стрибати у вікно. Третій поверх тебе може не зупинити. На допомогу гукнеш — все, уб’ю обох. Я встигну втекти, тож гірше зробите тільки собі.

— Ви ж убивати прийшли, — схлипнула Рита.

— Не треба квапити події, — тон Крейзі тут прозвучав повчально. — Ми можемо домовитися, чи я погано почув?

— А… можемо? — Голос забринів надією.

— Спробуємо. І давайте вже почнемо.

Рита вкотре поправила пасок халату, притулилася до столу, зиркнула в темне вікно. Його оздоблювали білі жалюзі. Крейзі, грубувато зачепивши дівчину плечем, сіпнув за мотузку, опустив їх.

— Дурниць не роби, — глипнув на Риту, перевів погляд на Лева Яковича. — Ще ви нагадайте.

— Зайчику, роби, як велено, — вичавив Голос.

— Будь слухняним зайчиком, — мовив йому в тон Крейзі.

Зачинивши кухонні двері ззовні й перевіривши, чи надійно, він нарешті лишився з господарем на самоті. Розмову не починав, хоч давно й ретельно продумав. Нарешті заговорив, при цьому ніби ненавмисне опустивши пістолет:

— У вас чимало ворогів, Леве Яковичу.

— Не новина, — легко визнав той.

— Рано чи пізно вас дістануть. Міняйте маршрути тричі на день. Заведіть четвертий, п’ятий барліг. Найміть не одну, а три машини супроводу. Це тільки роздраконить, додасть жару. Вам винесли вирок настільки серйозні люди, що виконати його — справа принципу.

— Так, вони принципові.

— Навіть не цікавить, про кого мова?

— Без різниці. Мені справді по цимбалах, хто прислав такого спритного убивцю. Знання не врятують від смерті, так?

— Мудро.

— Вам же заплатили. Чи ще ні?

Крейзі поклав пістолет на стіл.

— Звідси починаємо розмову.

9

Вбивця прокашлявся.

— Леве Яковичу, ви бізнесмен. Настільки вправний, що ваша смерть розв’яже безліч проблем конкурентів. Ви дорого коштуєте як за життя, так і після. Але! — він багатозначно підніс пальця, хитнув ним. — Я так само себе ціную. Витратив чимало часу й зусиль, аби дістатися сюди, до вас. Змушений був переступати через певні моральні принципи, які не дозволяв собі порушувати навіть на війні. Хтось порушував, я — тримався.

— Ви воювали? Це пояснює…

— Нічого це не пояснює! — гарикнув Крейзі. — Не шукайте причин там, де їх нема! Не списуйте все на війну! Нею дуже просто прикритися.

— Ви прикриваєтесь?

— Я хочу допомогти вам, — тон знову звучав рівно. — І ще більше хочу зробити подлянку тим, хто замовив вашу смерть.

— Навіть так, — протягнув Голос. — Особисте?

— Авжеж, — легко погодився Крейзі. — Вони загадали складну роботу. Невдячну роботу, яка дає змогу дорікати мені війною. Ніби я не можу заспокоїтися, скалічена психіка, різні синдроми, шукаю собі застосування й таке інше. Насправді я нормальний, Леве Яковичу. Нормальніший та притомніший за багатьох. Й вимагаю до себе нормального ставлення. Хочу поваги, зрозуміли?

— Не бачу в тому нічого поганого, — співбесідник явно не знав, як реагувати, тож намацував правильний напрям.

— Чого крутити, — Крейзі переступив з ноги на ногу. — Мені мало заплатили. Назвали те, на що підписали, випробувальним терміном, іспитом — і вирішують свої проблеми за мій рахунок. Задарма.

— Вам же заплатили, самі кажете…

— Майже задарма, — легко виправився Крейзі. — Ви напевне маєте тут, у квартирі, готівку. Якщо не маєте — поїдемо з вами туди, де вона є.

— До чого ведете?

— Прекрасно знаєте. Ви заплатите стільки, скільки скажу. Не хвилюйтеся, я не нахабний. Зайвого не візьму. Зрештою, самі оцініть власне життя. Хотіли домовлятися, забули? Напевне збиралися зробити схожу пропозицію.

— Не схожу. Таку саму.

— Бачте, мислимо однаково. То як?

— Вже домовилися, хіба не ясно? — Голос уже зовсім заспокоївся. — І вам пощастило. Тут у мене справді є готівка. Тримаю скрізь потроху.

— Пощастило вам, Леве Яковичу. Не забувайте. Інший би з вами отак не говорив.

— Хтозна.

— Ведіть, — правиця Крейзі знову стиснула пістолет.

— Отак, відразу?

— Без прелюдій.

— То ходімо. Але ж це не