Ось ваш вінець, леді - Джеймс Хедлі Чейз

Ті банкноти мали такий гарний вигляд, і от ні сіло ні впало якась пані їх поцупила. Я почувався вельми скривдженим.

Швиденько хильнувши кілька порцій житнього, я відчув себе трохи краще і, зрештою, одягнувся. Весь цей час я запитував себе, що, в біса, мені робити далі. Хай там як, та чим раніше я почну діяти, тим краще. Зачинивши двері квартири та замкнувши їх на замок, я спустився сходами вниз і подався снідати.

Замовив варені яйця, грінку та горнятко кави. І оце вже саме налаштувався поважно попоїсти, коли раптом чорти принесли типа, що винаймав квартиру саме навпроти моєї. Той тип мені страшенно допікав. Трапляються такі люди, що просто жити не можуть без того, щоби комусь не допекти до живого. Хтозна-чому, та варто їм до вас заговорити — і від них уже так просто не відкараскаєшся.

Я спробував сховатися за своєю газетою, та було вже пізно. З якимось дивним виразом обличчя той тип попрямував до мене та всівся за мій столик.

Намагаючись набрати приголомшеного вигляду, він мовив:

— Не варто тобі приводити до себе дівчат, Мейсоне; це зіпсує репутацію нашого будинку.

— Не дури себе. Цей будинок вже мав кепську репутацію, і то задовго до того, як я у ньому оселився. Крім того, я не розумію, про що ти торочиш. Що це за розмови про панянок?

Саме тієї миті підійшла офіціантка та прийняла його замовлення — той тип хотів томатного соку та грінку. Коли вона відійшла, він нахилився до мене, аж розпластавшись на стільниці, та промовив:

— Я бачив її, коли виходив по газету. Вона вискочила з твоєї квартири так швидко, неначе за нею хтось гнався.

«Якби я її тоді побачив, ця пані дременула би значно хутчіше», — подумав я.

— Е, та ти геть зсунувся з глузду, — сказав я сусідові. — Щойно я тебе вперше побачив, одразу собі подумав: «Оцей тип пропив свою печінку до бісової матері».

Його обличчям промайнула тінь сумніву, однак невдовзі він знову правив своєї:

— Е, ні, ти мене не надуриш, — сказав сусід, намагаючись зобразити хитрий погляд. — Але ж і краля то була... гаряча жіночка.

Я допив свою каву та запалив цигарку.

— І часто тобі таке мариться? — стривожено запитав я. — Ладен закластися, ти мені ту панянку навіть описати зможеш.

— Авжеж, зможу! — сказав він. — Вона була висока, білява, а вже нафарбована так, що я мало не впав, як її побачив. Була вбрана в усе чорне, на голові мала великого чорного повстяного капелюха та ще якусь таку золоту прикрасу на шиї. Рухалася вона швидко, та я її коли завгодно зможу впізнати.

Я підвівся, відсунувши стільця. Тоді стурбовано поглянув на сусіда.

— Тобі варто щось із цим робити, — сказав я. — Сходи-но ліпше до мозкоправа... щось тобі вже увижається всіляке.

Я вийшов з ресторану, залишивши його розлючено пирхати на самоті. Опинившись на вулиці, сповільнив ходу, торуючи собі шлях крізь нестримний вир людей, що поспішали на роботу.

Отже, вона була білява, висока та вбрана у чорне. Нічогеньке завданнячко — шукати пані з такими прикметами. Одначе вона вкрала мої п'ять тисяч, і я мав або знайти її, або спіймати облизня.

Цікаво, можливо, Еккі знає жінку, яка підходить під цей опис. Я зайшов до аптеки та зателефонував до новинарської кімнати, однак Еккі там не було. Хлопці-газетярі сказали мені, що він, либонь, подався до Генкової більярдної, аби зіграти партію-другу, проте певності в тому не мали.

Я взяв таксі та поїхав до Генка. Але й там Еккі не було. Та хлопці припускали, що він має там з'явитися, тож я вирішив провести трохи часу, вправляючись в ударах за одним з більярдних столів.

Ніколи до пуття не вмів грати у більярд, але ця гра була мені цікава, тож щоразу опиняючись коло більярдного столу, я просто мусив поганяти кулі. Я так захопився, відпрацьовуючи гарматний удар, який, здається, вже почав мені вдаватися, що геть утратив лік часу. Зрештою, розбивши комбінацію куль, я вирішив, що краще наразі розминуся з Еккі, ніж чекатиму далі, та й подався до виходу. Та ледве я зробив рух до дверей, як до більярдної увійшов якийсь високий, худорлявий, схожий на бовдура тип, вбраний, неначе пародія на представника верхівки суспільства. Він став на порозі, дивлячись на мене.

— Може, зіграємо партію та поставимо долар на кін, аби цікавіше було?

Мені вже доводилося зустрічати таких бовдурів. На вигляд вони видаються такими безнадійно нетямущими, що вам аж соромно брати їхні гроші, та варто лишень їм підняти ставки до двадцяти п'яти баксів — і вони виявляють такий хист до гри, що ви очам своїм не вірите — так ті більярдні кулі літають столом.

Я поклав кий на стіл і похитав головою.

— Та я вже награвся, — сказав йому. — А ти, як хочеш, то ходи повправляйся.

Він узявся за кий та почав заганяти у лузи червоні кулі. Я очікував, що цей тип достобіса хибитиме, аж ні! Він продемонстрував напрочуд гарну гру — власне, одну з найкращих і найбільш вправних з усіх, які мені випадало бачити. Незнайомець хвацько заганяв кулі у лузи. Вони влучали у ціль під усіма можливими кутами, а я лише діставав ті кулі та котив їх столом назад до нього. Він так закручував удари, що кулі кружляли столом, а насамкінець завдав просто дивовижного удару, яким загнав у лузу три кулі нараз.

— Бачу, ти колись нівроку тренувався, — сказав я, думаючи, як мені пощастило, що я не став грати з цим хлопцем.

Він нахилився над столом, аби видобути кулю з лузи, і пола його піджака задерлася над стегном. Я побачив руків'я пістолета, що стирчало з кишені його штанів.

— Хто, я? Та я всього лише простий сіромаха, — відказав він. — Просто полюбляю при нагоді поганяти кулі.

Я уважніше поглянув на цього хлопця. Він і досі скидався на бовдура, але це враження було оманливе. Його видавали очі, надто коли придивитися зблизька. Цей тип був бандитом. Він мав відвислу губу, і вона надавала йому м'якого та безвольного вигляду, та очі його були підозріливі й жорсткі.

Він швидко помітив мою цікавість і, притулившись до столу, заходився чистити нігті кишеньковим ножем.

— Я тебе раніше тут не бачив? — промовив чоловік. Його голос злегка підвищився, надаючи сказаному