Пор'ядна львівська пані - Люба Клименко

— Вона мене збуджує...

Пенелопа розсміялася. Її розпирало. Якби їй кілька днів тому хто-небудь розповів про це, вона б плюнула йому в обличчя. А тепер...

Він нахилився до неї і загасив своїм поцілунком її сміх. Вона затихла. Його губи розвели її вуста. Губи цього чоловіка були дуже чутливі, оскільки реагували на кожен порух її вуст. Пенелопа розтиснула зуби і відразу ж повз них прослизнув його язик. Вона його впізнала. Це був той спритний пензлик, який учора перевернув усе її життя догори дном. Цей пензель вписав у її плоть ієрогліф «насолода». І цей пензель сьогодні наткнувся на її переляканого, мокрого рожевого слимачка.

Пензель ніжно пестив її слимачка, і нарешті той почав потроху піддаватися, розгортатися, врешті й сам відповідаючи тим само. Їхні поцілунки тривали довго, дуже довго. Пенелопі хотілося ще і ще, і ще...

Однак чоловік зупинився. Вона розплющила очі. Він усе ще сидів перед нею на столі, обнявши ногами. Дмитро Іванович узяв її руки і поклав собі на груди. Вона, мов зачарована, почала розстібувати на ньому сорочку, розв'язувати краватку. Під сорочкою побачила чорне м'яке волосся, яке буквою «Т» тяглося від грудей до пупа. Пенелопа провела рукою по волоссю і поцілувала в ліву пимпочку. Якраз навпроти серця. Пимпочка була тверда і пружна. Жінка обережно взяла її зубами і відпустила, а потім своїми поцілунками зробила стежку до самого пупа.

Чоловік розстебнув пасок і штани. Чорна смужка волосся ішла далі, далі й досягала Зони. Ця Зона її приваблювала і відлякувала водночас. Вона була темна, небезпечна. Відчувалося, що в ній можна пропасти безвісти. Її затуманений погляд не реагував на зорові образи. Натомість вона відчула губами дотик, і від цього дотику вона здригнулася. Пенелопа зрозуміла, що доторкнулася його плоті.

Її маленький рожевий слимачок доторкнувся своїми ріжками до маленької вузької дірочки, що зяяла на гладенькій рожевій поверхні. Її язик сполошився від нових смакових відчуттів. Вона уперше в житті відчула той смак. Він нагадував смак оливок. Пенелопа полоскотала кінчиком свого язика ту дірочку на його плоті, а потім, так само обережно почала малювати навколо неї літеру «о», все більшу і більшу, і більшу. Її Одіссей видав короткий, проте дуже чуттєвий стогін. Цей звук викликав у неї несамовите збудження. Жінка почала мандрувати язиком по напруженій поверхні. Їй довелося для зручності узяти однією рукою дивовижного звіра, а другою легко обхопити два мішечки, в яких блукали дві кульки. На допомогу язику прийшли її губи. Вони м'якою морською хвилею обмивали береги того дивного острова. Сильніше і сильніше. І раптом язик, доторкнувшись до тієї чорної дірочки, відчув, як з неї сочиться солонувата рідина. Це був його сік. Сік його плоті. Це був знак. Вона нахилила голову, відкрила рот і втягнула в себе дивовижного звіра. Вона втягнула його в себе, як міфічний риба-кит втягує в себе корабель. Вона відчула його на піднебінні і далі, і далі. Він сягав її горла, тупо упираючись у задню стінку. Ці глухі удари об її задню стінку, здавалося, завдавали звірові найбільше насолоди. Вона немов гралася з ним — то втягувала, то відпускала на волю. Глухий стогін Одіссея збуджував її до нестями. Нарешті вона, зусиллями своїх горлових м'язів, затисла звіра в горлі, звузивши до неможливості прохід. Тримаючи його так, вона почала витягати з його нутрощів усе, що там було. Та рука, яка тримала два мішечки з кульками, відчула, що кульки подалися кудись угору, і з грудей Одіссея вирвався шалений, звірячий, палкий стогін. Великий дивовижний звір у її роті випустив із себе фонтан. Її рот наповнювався прісною рідиною і вона не знала, що з нею робити. Вона вирішила проковтнути її, однак цей рух викликав конвульсії Одіссеєвого тіла. Він ще кілька разів смикнувся і затих.

Поки він одягався, вона йому сказала:

— Тобі таке робили тисячі разів...

— Так, як було тепер, не було ніколи, — відповів він і поцілував її в губи, вдихнувши запах своєї плоті...

«Не вірю», — подумала вона.

Пенелопа прокинулася аж об одинадцятій. Сонце нещадно вривалося в її кімнату. Вона сіла на ліжко, потягнулася і засміялася. Удома вже нікого не було: діти в школі, чоловік у філармонії. Вона вирішила сьогодні розпружитися і прийти на роботу пізніше.

Вона сиділа перед новим дзеркалом і роздивлялася себе. Як може людина за день так змінитися! Її волосся знову стало, як до заміжжя, відливати золотою рудизною. Її біле тіло, густо всипане веснянками, було таким привабливим. Пенелопа провела рукою по своєму обличчю. Рудуваті брови і рудуваті вії губилися на обличчі, виставляючи напоказ сірі очі...

Згадуючи два попередні дні, Пенелопа прийшла до висновку, що в них з Одіссеєм ще не було традиційних близьких стосунків. Вона замислилася: не можна навіть уявити, що він для цього придумає? В архіві, на столі, на «Актовій книзі міста Львова»? Ні, навряд чи він повторюється. Тоді готель? Ні, це надто примітивно. Та й вона не піде туди, як остання повія. Тоді що? У неї вдома? Категорично ні. Так і не прийшовши до конкретного висновку, вона почала збиратися на роботу.

Пенелопа добиралася на роботу повільно, з цікавістю роздивляючись львівське життя, що вирувало навколо неї, із подивом відзначаючи про себе, скільки змін відбулося відтоді, як вона вийшла заміж. Люди такі красиві, такі вільні.

Вона зайшла в магазин музичних інструментів. Їй захотілося купити чоловікові нову бандуру, причому вибрати найкращу, найголосистішу, найкрутішу. Після її демонстративного зриву він якось затих, засумував. Треба зробити йому приємне.

До Пенелопи підійшов молодий продавець і двозначно запитав, чи не збуджують її духові музичні інструменти. «Що, у мене на лобі написано, що збуджують?» — усміхнулася вона про себе. Однак уголос нічого не відповіла.

— Які у вас є бандури?

Продавець був розчарований. На його обличчі запанувала смертельна нудьга.

— Ви — бандуристка? — спитав він.

— Ні. Це я для чоловіка.

— Я вам співчуваю, — двозначно підмигнув він їй.

Пенелопа знову ж таки вдала, що не зрозуміла натяку, хоча їй