Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр - Едуард Фікер

— Коли це було?

— Останнім часом не траплялось. А було це, ще тільки-но я почав учащати до Марти. Потім не пам'ятаю, щоб хтось дзвонив у моїй присутності.

— Цілком зрозуміло: змушені були рахуватись з її особистим життям.

Вашек мовчить.

Один з моїх помічників, я просто зву його Карличек, доповідає, що китайської шкатулки нема, якщо тільки вона не замурована десь у стіні. Цей хлопець чомусь нагадує мені довоєнних лікарів, які знали все, окрім життя.

— Гаразд, — кажу йому.

Прощаємось з Вашеком. Хай собі йде. Трохи пізніше мова про нього заходить на таємній нараді. Вирішено прийняти його відставку. Але звинувачувати його у втраті пильності ми ще не маємо права. Тому я прошу одкласти категоричне рішення до виявлення переконливих фактів.

На цій нараді я також висуваю припущення, яке може дати хід справі. Звертаюсь до присутніх:

— Якщо всім нам цілком абсурдним здається, що код ВХ-222 видав той, хто його знає, то я почав би розшукувати того, хто цього коду не знав. Моя поверхова обізнаність у техніці шифрування дала мені зрозуміти, що будь-який код може розкрити і той, хто має до цього хист. Я вивчив діяльність деяких феноменів. Так, в 1945 році помер після поранення Вілем Гегел, який у рекордно короткий час розшифрував депешу про висадку десанту в Арденнах. І це, як ви пам'ятаєте, значно полегшило його знищення. Другим був агент розвідки Циріл Елум, в минулому талановитий шахіст. Потім — Жюль Барклай, ще якийсь Ніко Чарнс і багато інших. Я допускаю, що хтось, подібний до них, ховається і в межах нашої республіки.

Бачу здивовані погляди, але не звертаю на це уваги.

— Якщо прийняти мою гіпотезу, то можна вважати, що цим феноменом була жінка — Марта Вальтерова. Вона була виключно інтелігентною. Досконало знала шість мов, хоч і займала зовсім непомітну посаду. Мабуть, один із таємних документів потрапив до її рук. Вбито її при загадкових обставинах. Шпигунська мережа після її смерті порушилась, але обидві нитки зостались. Зв'язавши їх, ми визначимо й вагу Вальтерової. Мені здається, що її смерть дуже пошкодила резидентурі Лебруна, проте вона постраждала б іще дужче, коли б Вальтерова зосталась жива. Ось чому прибрали її. Якщо на цьому хоч трохи позначився вплив старшого лейтенанта Небеського, то це треба вважати його беззаперечною заслугою. Те ж саме слід сказати, якщо Вальтерова сама наклала на себе руки. Ось чому я пропоную залишити в спокої Вашека Небеського.

Повертаюсь з наради трохи заспокоєний. Начальство виділило мені на допомогу кількох метких хлопців, серед них мені найдужче подобається Карличек. Деякі висновки його, правда, легковажні…

Гонзик Тужима, на прізвисько Тужка, приносить мені наслідки своїх пошуків Лебруна. Виявляється, що в республіці є два Лебруни. Один тихо живе в Моравії, і йому вже за шістдесят. Рід його тягнеться ще від наполеонівського солдата. Це Йозеф Лебрун — бездітний удівець. Він нікого не знає, окрім родичів своєї жінки… Ні, цей не може бути резидентом.

Другий — Людвик Лебрун. Батько Марти Вальтерової. Зараз йому п'ятдесят. Він переховується. Зник в сорок восьмому році. Під час війни співробітничав з фашистами. У Празі мешкав у будинку, повному німецьких солдатів.

Туди ж після смерті матері перебралася Марта — його дочка. По закінченні війни утік до кордону, щоб заплутати сліди. Притягався до суду, але ні його, ні дочки так і не знайшли. Поміняв прізвище й ім'я, — тоді це було неважко. Пізніше вдалося натрапити на його слід, та, клятий, знову зник. «Поштар» говорив, що втік на захід.

Зі всіх відомостей про нього найцікавіша така: перед війною Лебрун протягом довгого часу був компаньйоном агентства карного розшуку, що належало якомусь Давиду Бедржиху Криштофу.

Контора ця вже не існує, зате існує Давид Бедржих Криштоф. Я запрошую його на бесіду, оскільки він добре знав Людвика Лебруна. Адже в нас немає навіть приблизного опису його прикмет.

Давид Б. Криштоф — пенсіонер і, до того ж, має третю групу інвалідності.

Зустрічаю його поштиво.

Виглядає справжнім буйволом, хоч вважається інвалідом, йому п'ятдесят п'ять років. Карний розшук вважався його і Лебруна підприємством. Після війни отримав невеличку страховку. Проте, дивлячись на його одяг, я роблю висновок, що живе він супроти достатку. Не можна сказати, щоб був елегантний. Просто, мабуть, добре стежить за собою.

Дещо про нього, я вже знаю. Гендлює старим майном. Був двічі одружений та двічі розведений. Єдиний син від першого шлюбу живе в Канаді.

Давид Б. Криштоф — ще досить стрункий чоловік з грубуватою шкірою і благородним профілем. У нього й досі густе кучеряве волосся, геть посивіле на скронях. Білі вуса якось дивно скорочують відстань між носом і яскравими губами. Без цього обличчя здавалося б надто витягнутим. Очі лисячі, що свідчить про його хитрість.

Спочатку він був судовим клерком. Контора з'явилася пізніш.

— Пане Криштоф, — запитую я, — ви були коли-небудь знайомі з громадянином на ймення Людвик Лебрун?

Він не знає, про що саме йтиме річ. Проте не дивується, а спокійнісінько одпитує:

— Ви маєте на увазі мого колишнього компаньйона?

— Саме його.

— Звичайно, я добре знав його, — приємно посміхається він.

Колишнього детектива не так-то легко збити з пантелику. Давид Б. Криштоф одразу зрозумів, що ми не випадково шукаємо Лебруна.

На мою вимогу, описує Людвика Лебруна і робить це з умінням колишнього поліцейського. Називає зріст, риси обличчя. Лебрун нагадує південця. Своїм темпераментом завжди володів, проте характер його був досить небезпечний. Він, Давид Криштоф, ніколи не мав з ним сутичок, — вони завжди були в злагоді.

Питаю:

— Коли ви бачили його востаннє, пане Криштоф?

Він довго пригадує.

— Ми розлучились, коли німці заборонили нашу діяльність. Десь на початку сорокового року.

— А зустрічались після того?

— Бачились кілька разів. Треба сказати,