Українська література » » Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр - Едуард Фікер

Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр - Едуард Фікер

---
Читаємо онлайн Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр - Едуард Фікер
Поблизу неї не було знайдено зброї.

— Он що! — не здається Вашек. — Але ж її могли й підняти…


3

Хоч зброю й не було знайдено, але в припущенні Вашека є якийсь сенс. Не можна також не вірити в силу його впливу на Марту Вальтерову. Треба дізнатись, куди щезла зброя. Можливо, про викриття схованки резиденти не знали, і тому самогубство Марти Вальтерової дуже здивувало Лебруна та його спільників?

Гіпотеза Вашека щодо самогубства не виключає вбивства.

Я кажу Вашекові:

— Марта не мала дозволу на зброю. Цілком можливо, що вона тримала її таємно.

— Мені про це невідомо, — каже він з цілковитою байдужістю.

— А ти взагалі знаєш що-небудь? Наприклад, про її зв'язки?

Він заперечно хитає головою.

— У нас було лише декілька спільних знайомих, — каже тихо, — але про це ти знаєш. Ми завжди охочіше лишалися вдвох.

— А ти не думаєш, що вона могла зустрічатися з іншим, а тебе просто дурила?

— Тепер я вірю. Крім того, це вже доказано.

— Ти був занадто довірливим, — бурмочу я.

Він якусь хвильку мовчить, а потім каже:

— Так, тут я виявив короткозорість. Можеш мене корити в цьому. Це дуже серйозний недолік. Тому я й подав рапорт про своє звільнення. Скоро тобі повідомлять…

Я вкрай здивований.

— Хто тебе змусив до цього?

— Ніхто.

Вигляд у нього зовсім байдужої людини, такої, що покірно жде вирішення своєї долі. Мені це не подобається. Кажу йому про це, а він тільки здвигує плечима.

Дзвоню телефоном двом своїм помічникам.

— Поїдемо на квартиру до Вальтерової, — кидаю Вашеку. — Ти мусиш там усе оглянути.

— Це конче потрібно? — питає він. — Мені там кожна річ муляє око.

— Тому й поїдемо, — кажу я.

— Я бував там і сам, — ніби виправдовується він. — У мене був свій ключ, і я міг приходити коли завгодно. Можу сказати по пам'яті, де що стоїть.

— Але ж зараз ти поглянеш на все іншими очима.

Він тяжко зітхнув.

— Я ніколи там чогось особливого не помічав.

— Може, сьогодні пригадаєш якісь дрібниці. Постійно закриту шкатулку чи щось подібне.

Вашек хитає головою.

— Нічого такого там не було.

Проте слухняно йде за мною.

Дорогою ми обидва мовчимо. Заходимо в дім, розташований у передмісті. Мовчки стоїмо в кімнаті Марти. Тут все зосталося на місцях.

Вашек блукає поглядом по помешканню, де він провів стільки щасливих хвилин. Не так-то легко вирвати з серця кохання. Лише тепер бачу, який це для нього удар.

Залишаю його на деякий час у спокої.

Дивлюсь на французьку канапу, присунуту до стіни. Ліворуч і праворуч од неї стоять гарненькі столики. На одному — приймач, на другому — телефон. На нижній поличці — телефонна книга.

Вашек здивовано здіймає брови і раптом тихо каже:

— Тут таки чогось не вистачає.

З'ясовується, що на овальному столику, затиснутому поміж двома м'якими кріслами, — кімната трохи замала, — завжди стояла китайська шкатулка з куривом.

Вашек звертається до мене, а в самого струмить тривога з очей.

— Скільки разів вона давала мені з неї сигарети, — каже пригнічено.

Він пам'ятає, що в тій шкатулці було кілька відділень.

Дерево, що з неї вона була зроблена, додавало сигаретам чудового присмаку. Тепер на столі зосталась тільки гранчаста попільниця й велика срібна запальничка. Китайська шкатулка зникла.

— Вона нею дуже дорожила, — говорить Вашек.

Мої хлопці нічого не відають про шкатулку. «Не було тут її», — кажуть вони. Вашек настоює з дивною впертістю і навіть з деяким роздратуванням:

— Вона була покрита буро-червоним лаком та інкрустована перламутром. Довжина — сантиметрів двадцять п'ять. Висота — десять. На одній стінці — срібна монограма «М. В.».

Наказую хлопцям пошукати ще раз. Вони підкоряються, але видно, що вважають цю роботу марною. Шкатулка ще першого разу не обминула б їхньої уваги.

Тоді я докладніше розпитую Вашека про шкатулку. Він не може приховати хвилювання:

— Може, вона щезла тому, що в ній були компрометуючі речі? Мені це навіть в голову не приходило. Сигарет в ній завжди було кілька шарів. Дна я так і не бачив. Мабуть, під сигаретами й лежали якісь папери…

— От бачиш, — кажу я з докором.

Лише тепер Вашек по-справжньому захвилювався. Уважно нишпорить очима по кутках. Я в нього запитую:

— Коли ти бачив її востаннє?

— Уранці, коли ми разом виходили звідси. Я тоді брав з неї сигарету.

Поки хлопці шукають, я підходжу до столика з телефоном. Беру з полички телефонну книгу. Видно, що нею рідко користувались. Ні підкреслених номерів, ні засмальцьованих сторінок. Але на обкладинці бачу місце, яке уважно терли гумкою. При бічному освітленні вдається розібрати число 29511.

Показую Вашеку. Він не пам'ятає такого номера і про запис теж нічого не знає. Я міркую вголос:

— Нічого особливого нема в тому, що абонент записав номер, який йому назвали телефоном. Але навіщо стирати його?..

— Ви з'ясували, чий це номер?

Киваю.

— Так, це телефон поховальної контори.

— Шпигуни можуть всюди ховатись, — з сумом констатує Вашек.

— Так, але тоді не з'явився б цей запис. Він має якесь інше значення.

— Наводить на слід?

— Поки що ні. А ти не пригадуєш, чи Марта розмовляла з ким-небудь телефоном?

— Так. Їй кілька разів хтось дзвонив. Вона завжди прохала подзвонити пізніш. Імені не називала. Пам'ятаю, сказала одного разу, що дзвонили з консульства. Кілька

Відгуки про книгу Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр - Едуард Фікер (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: