Вільні стосунки з босом - Ольга Вісмут

— Ясно. Гарного вечора.

— І вам.

Щось мені не подобаються нотки в його голосі. Стенаю плечима. Але тільки коли кладу пальці на ручку дверей, тоді розумію, наскільки сильно тремчу. Ніяк не можу забути цього чоловіка. Сльози навертаються на очі. Відчиняю двері.

На підлозі сидить племінник і ридає ридма. Поруч валяються іграшки.

— Єгоре, що сталося? — підлітаю до нього.

Починаю оглядати. Він тягне ручку, на якій видно подряпину.

Ох, треба ж. Поранився об іграшку.

— Пробач, маленький, — хапаю його на руки.

Так, начебто ранка неглибока. Впораємося домашніми силами. З цим Зимнєвим зовсім про дитину забула!

Промиваю під водою ручку Єгорки, потім обробляю спиртом, дую на неї й заклеюю пластиром.

Хух, ситуація під контролем. Племінник солодко позіхає, дивлячись на мене.

— Голка спати, — канючить і тре очі.

— Добре, — знову підхоплюю його. — Єгорка йде спати.

Племінника вклала на ліжечко, а сама прилаштовуюся поруч на дивані. Вмикаю якусь кінокомедію. Як же я втомилася. Жоден день із Зимнєвим так не виснажував мене, як один день із дитиною. 

Я вже майже засинаю, як чується дзвінок у двері. Кого це там принесло? Невже Настя повернулася?

Підходжу до дверей і відчиняю їх. На порозі стоїть Зимнєв. На його пальто застигли сніжинки, які вже почали танути.

Прохолодне повітря з парадного залітає всередину квартири. Тілом біжать мурашки. Чи то від холоду, чи то від крижаного погляду мого боса.

Я не встигаю сказати ні слова, як він крокує всередину й укладає мене в обійми. Його губи мнуть мої.