Янголи і демони - Ден Браун

периметру й непомітно висадили гвардійців у наперед визначених місцях. Ті вмить стали невидимі, змішавшись із юрбою туристів і представників медій, які нудьгували біля своїх мікроавтобусів па краю майдану. Дехто з гвардійців сховався поміж колонами, що чотирма рядами оточують майдан. Складалося враження, що гвардійці просто випарувалися. Ленґдон дивився крізь вітрове скло й відчував, як довкола Святого Петра стискається невидиме кільце.

Дорогою сюди Оліветті зв’язався по телефону із Ватиканом і викликав до обеліску, де розташований «Західний вітер» Берніні, додатково гвардійців у цивільному. Ленґдон дивився на просторий відкритий майдан, і йому не давало спокою знайоме запитання. Як убивця розраховує залишитися безкарним? Як він проведе кардинала крізь увесь цей натовп і вб’є в усіх на очах? Ленґдон подивився на годинник. 20:54. Залишалося шість хвилин.

Оліветті, що сидів спереду, повернувся до Ленґдона й Вітторії.

— Я хочу, щоб ви підійшли просто до цього каменя чи блока Берніні... чи як ви там його називали. Ідея та сама. Ви туристи. Якщо щось побачите, телефонуйте.

Доки Ленґдон устиг щось сказати, Вітторія схопила його за руку і потягла з автомобіля.

Весняне сонце опускалося за собор Святого Петра, кинувши на майдан величезну тінь. У прохолодних сутінках Ленґдона охопив мандраж, як від передчуття лиха. Пробираючись крізь юрму, він заглядав у кожне обличчя, застановляючись, чи це бува не вбивця. Вітторія тримала його за руку. Долоня її була тепла.

Ідучи величезним майданом, Ленґдон подумав, що Берніні досконало вдалося створити саме той ефект, якого прагнув Ватикан, — «щоб усяк, хто опиниться тут, відчув власну нікчемність». Ленґдон у цей момент однозначно почувався мізерним. Я мізерний і голодний, усвідомив він, здивований, що в таку напружену мить йому до голови могла прийти така банальна думка.

— Ходімо до обеліска? — запитала Вітторія.

Ленґдон кивнув і рушив ліворуч через майдан.

— Час? — запитала Вітторія, крокуючи енергійно, але невимушено.

— За п’ять.

Вітторія нічого не сказала, але Ленґдон відчув, як вона міцніше стиснула його руку. Пістолет і досі був у нього в кишені. Він сподівався, що цього разу Вітторія не схоче ним скористатися. Він не уявляв, щоб вона вихопила зброю на майдані Святого Петра і почала стріляти по вбивці на очах у всієї світової преси. Хоч, зрештою, навіть така подія — ніщо порівняно з публічним тавруванням і вбивством кардинала.

Повітря, думав Ленґдон. Другий елемент науки. Він намагався уявити це тавро. А також спосіб убивства. Ще раз оглянув вистелений гранітом величезний майдан, і він видався йому пустелею, оточеною з усіх боків швейцарськими гвардійцями. Якщо вбивця таки справді на це наважиться, думав Ленґдон, то просто неймовірно, щоб він зміг утекти.

У центрі п’яца височів тристап’ятдесятитонний єгипетський обеліск Калігули. Він простягався в небо на вісімдесят один фут і закінчувався пірамідальною верхівкою, на якій стримів пустотілий залізний хрест. Хрест був достатньо високо, щоб спіймати останні промені вечірнього сонця, і сяяв, немов чарівний. Кажуть, що всередині нього зберігається частинка того хреста, на якому розіп’яли Ісуса.

Обабіч обеліска абсолютно симетрично розташовані два фонтани. Історики мистецтва знають, що ці фонтани позначають точні географічні фокуси майдану, якому Берніні надав форми еліпса, але раніше Ленґдон ніколи не замислювався над цією архітектурною особливістю. А тепер йому раптом здалося, що у Римі повно еліпсів, пірамід та інших дивовижних геометричних фігур.

Ближче до обеліска Вітторія сповільнила крок. Вона голосно видихнула повітря, ніби натякаючи Ленґдонові, щоб той теж заспокоївся. Ленґдон спробував — опустив плечі і розслабив досі щеплені щелепи.

Десь біля самого обеліска, поряд із найбільшим у світі собором, був зухвало встановлений другий олтар науки — «Західний вітер» Берніні — овальний блок на майдані Святого Петра.

Ґюнтер Ґлік спостерігав за тим, що відбувалося на майдані Святого Петра, сховавшись у тіні його колон. У будь-який інший день чоловік у твідовому піджаку й жінка в шортах кольору хакі нізащо не привернули б його уваги. Вони виглядали як звичайні туристи, що милуються майданом. Але сьогодні був особливий день. Це був день загадкових телефонних дзвінків, мертвих тіл, автомобілів, що мчать на шаленій швидкості то в один, то інший кінець Рима, і чоловіків у твідових піджаках, що видираються по риштованню у пошуках бозна-чого. Ґлік вирішив постежити за цими двома.

Він подивився в інший бік майдану й побачив Макрі. Вона була точно там, де він наказав їй бути — неподалік від знайомої пари. Макрі недбало несла камеру, вдаючи з себе знуджену представницю преси, і все одно привертала до себе більше уваги, ніж хотілося б. У тій частині майдану інших репортерів не було, і туристи час до часу зацікавлено поглядали на її камеру зі знайомою абревіатурою Бі-бі-сі.

Кадри з голим тілом, яке запхають у багажник, що їх Макрі відзняла раніше, у цей момент прокручувались на трансмітері ззаду мікроавтобуса. Ґлік знав, що над його головою зараз летять до Лондона електронні сигнали. Цікаво, що скаже начальство?

Він шкодував, що вони із Макрі не знайшли цього тіла раніше, доки туди не приїхала ціла армія солдатів у цивільному. Він знав, що ті самі люди зараз оточили майдан Святого Петра. От-от мало статися щось надзвичайне.

Медії — правиця анархії, сказав убивця. Ґлік побоювався, що впустив свій шанс першим оприлюднити сенсаційну новину. Він подивився на мікроавтобуси інших інформаційних агентств по інший бік майдану, тоді знову на Макрі, що не відходила від загадкової пари. Щось підказувало Ґлікові, що він і досі в грі...

74

Ленґдон побачив те, що шукав, ще за добрих десять ярдів. Білий мармуровий еліпс Берніні чітко вирізнявся на тлі сірих гранітних плит, хоч його постійно заступали туристи. Вітторія теж, очевидно, побачила. Вона міцніше стиснула Ленґдонові руку.

— Розслабтеся, — прошепотів Ленґдон. — Робіть свою піранью, Вітторія послабила руку.

Вони підійшли ближче. Усе навколо здавалося цілком звичним. Майданом бродили туристи, під колонами стояли й про щось теревенили монахині, біля підніжжя обеліска якась дівчинка годувала голубів.

Ленґдон утримався й не подивився на годинник. Він і так знай, що вже майже восьма.

Овальна плита незабаром опинилася під ногами, і вони зупинилися — не виявляючи, утім, особливої зацікавленості — просто двоє туристів, що розглядають чергову пам’ятку.

— West Ponente, — прочитала Вітторія напис на камені.

Ленґдон подивився під ноги на мармуровий барельєф і раптом почувся невігласом. Досі йому навіть на думку не спадало — ні коли читав книжки про мистецтво, ні під час численних візитів до Рима, — що West Ponente може мати якесь особливе значення.

А ж тепер він це збагнув.

Мармуровий блок мав форму