Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог
На перший погляд у Беньї є все. Я знайома з її батьками. Це підтягнуті і стримані люди, вони грають на роялі, говорять іноземними мовами, а щоліта, коли балетна школа Королівського театру закривалася, вони, їдучи на південь у дім на Коста Смеральда, брали з собою кращого французького балетного педагога, щоб той кожного ранку на оточеній пальмами терасі ганяв Бенью, бо так вона сама захотіла.
Можна було б подумати, що людина, яка ніколи не страждала або не діставала відмови ні в чому скільки-небудь серйозному, знайде спокій усередині себе. Довгий час я неправильно оцінювала її. Коли вона ходила по дому перед нами з Моріцом, одягнена тільки в свої маленькі трусики, і закривала лампи червоними шовковими хустками, бо світло ріже їй очі, і весь час домовлялася про щось із Моріцом, а потім відмовлялася, бо, як вона говорила, сьогодні їй потрібно зустрітися зі своїми однолітками, мені здавалося, що це в них така гра. Що вона на незбагненній хвилі самовпевненості випробовувала свою молодість, красу і привабливу силу на Моріці, котрий майже на півсотні літ старший за неї.
Одного разу я стала свідком того, як вона зажадала переставити меблі, щоб у неї було місце танцювати, а він не погодився.
Спочатку вона не повірила. Її гарненьке личко, трохи косоокі мигдалеподібні очі і прямий лобик під кучериками заздалегідь світилися впевненістю в перемозі. Потім вона зрозуміла, що він не здасться. Можливо, це було вперше в їхніх стосунках. Спочатку вона зблідла від гніву, а потім її обличчя скривилося гримасою. В очах з’явилися відчай, порожнеча, самотність, губи стиснися в пригніченому, інфантильному, нестямному риданні, яке, проте, ніяк не могло вирватися назовні.
Тоді я зрозуміла, що вона кохає його. Що за зухвалим кокетуванням ховається схожа на бойові дії любов, яка винесе все і битиметься в усіх необхідних танкових баталіях і натомість зажадає все. Тоді ж я подумала, що вона, напевно, завжди ненавидітиме мене. І що вона заздалегідь програла. Десь у душі Моріца є зона, куди вона ніколи не зможе проникнути. Обитель його почуттів до моєї матері.
Чи, може, я все-таки помиляюся. У цю мить, саме зараз, мені спадає на думку, що вона, можливо, все ж таки виграла. Якщо це так, то я визнаю, що вона добре попрацювала. І не обмежуючись тільки тим, щоб крутити своєю маленькою попкою. І не задовольняючись тільки тим, щоб кидати на Моріца, який сидить у першому ряду партеру, млосні погляди, сподіваючись, що це окупиться в майбутньому. І не сподіваючись на свій вплив удома і в лоні сім’ї. Якби я раніше й не розуміла цього, то у цю мить розумію. Розумію, що в Беньї є природна сила.
Я стою в снігу, притиснувшись до стіни будинку, і заглядаю у вікно буфетної. Бенья наливає молоко в склянку. Чарівна, гнучка Бенья. І простягає її людині, яка з’являється в полі мого зору. Ця людина Ніготь.
Я повертаюся по Странваєн, з боку станції Клампенборґ, і диво, що я його помічаю, бо у мене був тяжкий день.
Цього ранку я більше не в змозі з усім цим боротися і, вставши, прибираю під лижну шапочку волосся й пов’язку, яка тепер являє собою лише шматочок пластиру, що закриває рану, надіваю темні окуляри й пальто і їду потягом на Центральний вокзал, звідки дзвоню механікові додому, але ніхто не бере трубку.
Потім я прогулююся уздовж набережної від Толькаєн до Ланґелініе, щоб зібратися з думками. Біля станції Норхаун я роблю кілька покупок, мені упаковують коробку, яку я прошу доставити на віллу Моріца, і дзвоню з телефону-автомата, і цей дзвінок — це мені ясно — є одним з найважливіших вчинків у моєму житті.
Та все ж це означає на диво мало. У деяких випадках фатальні рішення в житті, можливо, навіть ті, де йдеться про життя і смерть, даються з майже безтурботною легкістю. Але дрібниці, наприклад, те, як чіпляєшся за щось, що все одно щезло, виявляються такими важливими. Цього дня необхідно знову побачити Кніппельсбро, де ми з ним їхали, і «Білий розтин», де ми з ним спали, і Кріолітове товариство, і Скудехаунсвай, де ми гуляли під руку. З автомата на станції Норхаун я знову дзвоню йому. Слухавку бере якийсь чоловік. Але це не він. Це стриманий, анонімний голос.
— Алло?
Я мовчу. Потім вішаю слухавку.
Я перегортаю телефонну книгу. Не можу знайти його автомайстерню. Я беру таксі до площі Тофтеґор і йду по алеї Віґерслев. Тут немає ніякої майстерні. З автомата я дзвоню у відділення профспілки. Людина, яка говорить зі мною, люб’язна і терпляча. Але на алеї Віґерслев ніколи не була зареєстрована ніяка майстерня.
Ніколи до цього я не звертала уваги на те, як відкриті для спостереження телефонні будки. Дзвонити з них — все одно що виставляти себе для моментального пізнання.
У телефонній книзі дві адреси Центру еволюційних досліджень: одна в Інституті Авґуста Кроґа, а друга в Данському технічному університеті на Лундтофтеслеттен. За останньою адресою міститься також бібліотека і секретаріат центру.
Я беру таксі до Кампманнсґаде, до Комітету з реєстрації промислових підприємств і компаній. Усмішка, краватка і простодушність хлопця все ті ж.
— Добре, що ви прийшли, — каже він.
Я показую йому вирізку з газети.
— Ви читаєте іноземні газети. Ви пам’ятаєте цей випадок?
— Самогубство, — каже він. — Усі це пам’ятають. Секретар консульства кинулася з даху. Той, кого затримали за підозрою, намагався відрадити її від цього. Справа викликала обговорення принципових питань правового захисту данців за кордоном.
— Ви не пам’ятаєте ім’я секретаря?
На очах у нього з’являються сльози.
— Я вивчав міжнародне право на одному курсі з нею. Чудова дівчина. Її звали Раун. Наталі Раун. Вона збиралася піти працювати до Міністерства юстиції. Говорили — у вузьких колах, — що вона може стати першою жінкою — начальником поліції.
— Немає «вужчого кола», — кажу я. — Якщо щось відбувається в Гренландії, воно виявляється пов’язаним з чимось іншим у Сінгапурі.
Він сумно дивиться на мене, нічого не розуміючи.
— Ви прийшли не для того, щоб зустрітися зі мною, — каже він. — Ви прийшли через це.
— Я не заслуговую на те, щоб зі мною знайомитися ближче, — кажу я, не кривлячи душею.
— Вона була схожа
