Пробуджена Енея - Галина Сергіївна Лозко

Евола, В. Зомбарт, К. Лорец, В. Парето, Ж. Сорель, М. Вебер, Ж. Дюмезиль, М. Еліаде, Є. Юнгер та багатьох інших, а також у філософських системах Індії, грецьких досократиків, філософія яких, на їхню думку, пізніше вже була викривлена юдейсько-християнським універсалізмом. Нова школа виступає проти т. зв. франкфуртської школи, неомарксизму Г. Маркузе і фрейдомарксизму Е. Фромма, проти будь-яких абсолютистських систем, які несуть з собою ідеї монотеїзму, що породжують тоталітаризм. В основі універсалізму, на їхню думку, лежать вчення Арістотеля і Фоми Аквінського про рівність, а також ідеології юдохристиянства і марксизму [188. 77].

У галузі економіки нова генерація виступає як проти колективістсько-тоталітарної, так і проти капіталістично-ліберальної систем. Натомість проголошується “екологічні наміри – вищі від економічних”.

У кожного народу свої цінності, своє розуміння істини, які можуть бути не дійсними для іншого народу. Отже, Тулє-семінар – за право народів на різноманітність. Історія для нього “не музей, а інтерактивна взаємодія минулого і сучасного. Майбутнє має лише той народ, який зберіг свою витокову генетичну субстанцію”.

Ярлик “нових правих” наклеїли на цей рух всюдисущі ЗМІ, хоча самі учасники Тулє-семінару ніколи не вважали себе, ні правими, ні лівими. Навпаки, в документах семінару стверджується: “Давня суперечка між правими і лівими стає все більшою нісенітницею. Новий рубіж розділяє послідовників багаторасового суспільства і захисників етнокультурної самобутності”. Тулє-семінар виступає за право на різноманітність, його модель: “різнорідний світ однорідних народів” [188. 77].

Французький філософ Ален де Бенуа запропонував замість страшного для інтернаціоналістів терміну “расизм” вживати слово “дифференціалізм”. Таким чином, Тулє-семінар протиставляє масовому егалітаризму (расовій “зрівняйлівці”) – диффенціалістську альтернативу. Головним ворогом всякої етнічності проголошуються США, головним ідейним ворогом – християнська теологія, яку О. Шпенглер назвав “бабусею більшовизму”. Водночас рух виступає за етнічний плюралізм. “Права людини” не повинні заступати “права етносів”.

Тулє-семінар обрав тактику Грамші та А. де Бенуа: “перш ніж завоювати політичну владу, треба завоювати владу в галузі культури”. Однак, Тулє-семінар – не політичний рух: “це інтелектуальне об’єднання, мета якого – дати нове визначення європейських цінностей на метаполітичному рівні. Це виключає всяку політичну діяльність і зв’язки з будь-якими політичними партіями” [188. 77]. Тулє-семінар співпрацює в рамках Асоціації “Європейські синергії”.

Сучасні німецькі язичники відроджують релігію предків на основі північногерманських саг, зібраних і упорядкованих Сноррі Стурлусоном на початку ХІІІ ст. [439; 440; 441].

Серед язичницьких рухів прихильники Одінізму стоять найближче до етнорелігійного традиціоналізму. Їхні світоглядні основи описані в книзі філософа і художника Рон Мак Вана “Залізна Віра” (1997), де він проголошує своєрідне кредо: “Коли всі будуть мовчати, ми візьмемо слово. Коли всі будуть перелякані й упадуть на коліна, ми будемо стояти, мов скеля. Коли всі впадуть у відчай, ми піднімемо прапор надії” [18. 1. 85]. Праця Рон Мак Вана є своєрідним підручником, вступним курсом до сучасного язичницького світогляду одінізму, крім того, вона має досить високий науковий рівень: розглянуто значення міфа в релігії, архетипи, цінності білої раси, вміщено докладний словник германських Богів, рунологію та езотеричний календар, арійську етику.

Релігійний світогляд одінізму (давньоскандинавського пантеону Богів, на чолі з Одіном чи Вотаном) має свою прабатьківщину, що досі залишається хранителькою дохристиянської спадщини багатьох європейських народів, у тому числі й германців.

Йдеться про Ісландію, країну, в якій була створена Едда, і де народжений її творець Сноррі Стурлусон. Не зважаючи на формальне прийняття християнства, тут співіснували дві світоглядні системи, не створюючи проблем одна одній, на відміну від жорстокого протиборства цих систем в інших країнах Європи. Як розповідає легенда, “тисячу років тому, коли альтинг (парламент – Г. Л.) мав вирішити проблему про прийняття нової релігії, делегати кланів постановили прийняти нову віру, але від старої не відмовлятися і не чинити перешкод будь-кому в здійсненні культу Вотана” [478. 45].

Завдяки такій паритетній угоді, прийнятій на самому початку релігійних реформ, світогляд, традиційна культура і мова упродовж цілого тисячоліття збереглися. Тому, коли в травні 1973 р. створилася і була офіційно зареєстрована язичницька організація “Асатру” (Асоціація віри в Асів), тобто віри в нордійських Богів, вона одразу отримала державну і громадську підтримку.

“Культ Асатру є цілком офіційною релігією, витоки якої беруть початок у давньоскандинавських сагах, хоча спрямовуються вони у нове, узгоджене з минулим русло, з врахуванням особливостей нашого століття. З другого боку, багато неоязичників, особливо в англосаксонських країнах, не є послідовниками якоїсь однієї традиції, а дотримуються світогляду, в якому уживаються і шанування природи, і політеїзм, і культ Богині, що цілком у дусі релігійних настроїв у цих країнах загалом” [346. 15]. У релігії Асатру нині реєструються шлюби і надаються імена новонародженим дітям. Серед прихильників цієї давньої релігії “високопоставлені дипломати і впливові бізнесмени, що цілком незвичайно для релігії, відродженої ентузіастами зовсім недавно” [346. 384].

Сучасні язичники шанують пам’ять героїчних предків, вікінгів, які довгий час зберігали і боронили віру предків. Історія північних країн Європи рясніє фактами безпощадних війн вікінгів проти християнства. Християнські історики пишуть, що вони “не відчували поваги до релігійних святинь і пацифізму їх мешканців”. Та в цьому нема нічого дивного. За звичаєм древніх військових товариств, напад на храми ворога вважався героїчною справою. Так само робили й християни, спалюючи до тла язичницькі святині, убиваючи волхвів та жерців.

Деякі північноєвропейські держави по кілька разів міняли свою офіційну релігію, в залежності від віри того правителя, у чиїх руках опинялася та чи інша країна. Так, уже після християнізації, Східна Англія від Темзи до Тини, була захоплена вікінгом-язичником Рагнаром Шкіряні Штани, який знову повернув язичництво. Відродження культу Тора призвело до того, що християни залишалися релігійними меншинами у своїх країнах. Удачу вікінгам приносили їхні власні Боги. Язичники віддавали перевагу героїчній смерті, після якої воїни йдуть у Вальгаллу, перед прийняттям чужої рабської віри. Однак, християнство наступало по всій Європі. У ІХ ст., рятуючись від постійних переслідувань, норвежці заселили Ісландію, яка облаштовувалась як найпівнічніша язичницька країна [346. 244–248].

В Європі нині нема єдиного одіністського центру, і тому кожна група вважається самодостатньою і компетентною в своєму віровченні та моральних настановах. У Великобританії в 1973 році був заснований “Комітет Одіна”, що згодом був перейменований у “Ритуал Одіна” (1980). Реєстрація здійснена у Британській Палаті Милосердя під грифом “релігійне благодійне товариство” (1988). До цього вважалося, що благодійністю займаються тільки представники монотеїстичних релігій. Слідом за цим, такого ж державного визнання добилась община Асатру “Одіншоф” (1989).

Поруч з цим, існують синкретичні, або швидше двовірські рухи, які заради вищої ідеї (єднання європейської раси) залишаються толерантними щодо релігії (одінізм і християнство). Наприклад, у Великобританії існує “Британська Федерація одіністів і християн”, яка стоїть на виразно расових позиціях і об’єднує представників різних релігійних світоглядів, часто