Чужі скелети - Андрій Анатолійович Кокотюха

Ось він, клаптик: як Олегу Родіонову вдалося вистежити Вчителя Свободи і хто та для чого попередив її про викрадення брата.

Розказати все міг лише сам Олег Родіонов. Квартирант під шістнадцятим номером.

Його треба ще знайти. По розмові з ним насправді все закінчиться — так вирішила для себе Юлія Гараніна.

І заснула.

— Кава в ліжко?

— Це запитання чи пропозиція? До речі, хто мене роздягнув?

— Ти вирубалася. Будив-будив — нуль. Ну, довелося зняти з тебе одяг…

Годинник показував по дев’ятій ранку. Юлія здивувалася сама собі — так довго їй давно не вдавалося поспати. Лікарня не рахується — там вона якраз спати не дуже-то й могла — і її шпигували снодійним. Незважаючи на потрясіння останніх днів, теперішній її сон виявився на диво міцним і глибоким. Щоправда, трошки паморочилася голова. Кава справді могла прогнати сон.

Сахновський був уже одягнений та мав свіжий вигляд. Волосся вологе — ясно, встиг прийняти душ. Якось так саме собою склалося, що Юлія пустила спочатку в своє життя, потім — поклала на своє ліжко, а тоді взагалі опинилася поруч у своєму ж ліжку із чоловіком, про чиє існування кілька тижнів тому не мала жодної гадки. Тепер він буденно піднімається в її спальню серед ночі, знаходить її сплячою в одязі, роздягає, вкладає, дбайливо накриває простирадлом, сам запросто моститься поруч і на ранок заводить мову про каву в ліжко…

— Слухай… Я справді щось дуже міцно заснула…

— Нічого дивного. Кажу тобі, Юлю, як лікар — не варто після коньяку ковтати ще й снодійне. Печінку посадиш як мінімум.

— Яке снодійне? Голова заболіла, я знайшла таблетку…

— Оце? — Сахновський показав коробочку рекламованого і таки досить ефективного засобу від головного болю.

— Ну… — Гараніна ствердно кивнула.

— Гну, — в тон їй відповів Антон. — Ти або переплутала коробочки, або… Ні, без «або» — переплутала коробочки. В тебе в цій упаковці лежали таблетки снодійного. А ліки від голови лежать собі в коробці від снодійних. Це, в принципі, не страшно, але ти, Гараніна, роззява. Якби там проносне було?

Тепер Юлія розуміла, чому так шумить у голові — легкий побічний ефект від снодійних пігулок.

— Слухай, я справді останніми днями якась не така…

— Кажу ж — нічого трагічного. То нести каву?

— Чоловіки не питають — вони несуть.

— Юліє Василівно, кава в ліжко — ранковий сюрприз чи ритуал для закоханих, які перебувають на першій стадії. Зазвичай ці шаблони наслідують зелені юнаки, намагаючись діяти за певною програмою. Ми з тобою — коханці не першої молодості.

— То й що? Не треба дивувати безумствами? Це приємно жінкам у будь-якому віці…

— Знаєш, мені здається, безумств у твоєму житті поки вистачає. Здивувати тебе я не хочу. Романтичні періоди кожен із нас уже пройшов окремо. Тому давай просто — будь тут, я принесу кави, заодно про одну справу переговоримо.

— Справу?

— Тебе стосується.

— А, ну коли так… Твій… навіть не знаю, як назвати… Чоловік твоєї дружини ще є?

— Поїхав. Рано, мов простий громадянин, подався на автовокзал, на маршрутку. До речі, це він мені на деякі речі очі вчора розплющив. Вибач, заради цього довелося зазіхнути на ще одну пляшку коньяку з твого бару.

— Допили?

— Ми не в тому віці — лишили трошки. Але, кажу ж тобі, вона допомогла. Про це і поговоримо. Я по каву пішов.

За десять хвилин Юлія Гараніна вже пила ранкову каву і слухала Антона, навіть не вірячи до кінця, як просто можна розв’язати деякі задачки, дуже сильно того бажаючи.

Психіатр Роман Кравцов переконав Сахновського: для Юлі найкращі ліки від депресії, в яку вона поступово занурюється, — справді відшукати того, хто назвав себе Родіоном, і побалакати з ним. Ось така своєрідна терапія.

Зробити це складно лише на перший погляд. Так, Олег Родіонов ховається. Вірніше, завіз Оксану Приходько кудись далеко, аби там, подалі від людей, вона поступово приходила до тями і намагалася все забути. Забути те, що коїлося на Території Свободи, дійсно важко. Але — можна зарубцювати рани. Наприклад, за допомогою спеціального курсу психологічної реабілітації, розробленого за західними, насамперед — американськими зразками. На такі курси Оксана Приходько, ясна річ, не піде. Зате є інший спосіб, альтернативний — поміняти обстановку.

Змінити психологічний клімат.

— Це означає — опинитися в середовищі, яке подобається, — коротко розшифрував Антон. — Ну, їсти, що любиш. Слухати улюблену музику, читати улюблені книжки… Коротше, ми з Ромео на п’яну голову подзвонили вчора тому Шабанову, телефон його Кравцов іще вчора записав. Розбудили, та нічого, швидше відповідав, значить, не гальмував. Запитали, що Оксана любила найбільше. Той спочатку спробував з’їхати на «не знаю», та потім витягли з нього — дівчина любила ліс. Мріяла навіть колись оселитися десь біля лісу, ну, все таке… Просікаєш, до чого веду?

— Не зовсім… Хіба… Вона може ховатися десь у лісі, ти це хочеш сказати?

— «Ховатися в лісі» — це про партизанів. Чи, вибач, про твого брата. Та й він навряд ховався по лісах — там же людей нема, з кого йому крівцю пити…

— Тобі добре від того, що постійно тиснеш на мозоль?

— Вибач, вихопилося… Значить, «ховатися в лісі» — поняття досить розтяжне. Не живуть же вони з Олегом Родіоновим у курені. З Умані ця парочка, коли вірити Шабанову, забралася десь навесні. Жити в лісі — ідеальний варіант. Хто живе в лісі, крім диких звірив та лісових гномів?

Господи, невже