І мертві залишають тіні - Карл Хайнц Вебер

— Ви передавали повідомлення далі по службі. Ми, на жаль, не можемо цього документально підтвердити, бо папери пропали. А це саме та інформація, на яку я розраховував. Ну гаразд, для порядку ви доповіли про повідомлення Келлер своєму начальнику. На підставі цього гестапо почало розслідування, яке, зрештою, призвело до викриття О'Дейвена. Так, пане радник міністерства?

Навіщо він запитує так у лоб? Хіба не можна спитати: «Чи це можливо?» Гегеман відчував себе мов на стрімкій скелі. Ніс Rhodos, hic salta![11] Документи пропали, його начальник давно помер, а оцей Шарф подає йому руку для стрибка. Чому б і ні?

Але Гегеман і тепер не знайшов у собі мужності. Як і раніше, щось вимушувало його бути обачним.

— Ви ж знаєте, що в розслідуванні я участі не брав. Але все, мабуть, було так, як ви кажете.

Шарф не дочув цього зауваження, або вдав, що не дочув. Його цікавило зараз вирішальне слово, і те слово мав сказати Гегеман.

— Отже, можна з повним правом стверджувати, що О'Дейвен — на совісті фрейлейн Келлер. Так?

— Згідно з нашими доказами це дуже логічно, пане доктор Шарф.

— Фрейлейн Келлер теж такої самої думки?

— Я винна?

Вона зіщулилась у кріслі. Перед нею в мундирі стоїть Гегеман. Вона дивиться на нього спершу запитливо, а тоді міряє його таким поглядом, немов хоче сказати, що вона з усім примирилась.

— Так, я зрадила Джеймса! А ти — ти зрадив мене! Я думала…

Гегеман мовчить. Він чекає. В кімнаті холодно. Беата не напалила.

— Тоді, — веде вона далі, — коли ти приходив до мене… Вона замовкає. Гегеман відкашлюється.

— Коли ти поводилась як курва, ти це маєш на увазі? — Голос його різкий. Він не має права сказати їй, що дотримав слова й не передав повідомлення далі. Слідство тривало. Беата була пригнічена, а він повинен був застрахуватися від несподіванки. — За кого ти мене вважаєш? Мене, офіцера фюрера! — Він підходить до неї. Піднімає її голову й показує на пряжку ременя. — Читай оце! Читай вголос! — Вона мовчить. Тоді він каже: — «Моя честь — моя вірність», — ось що там написано.

І він іде від неї, гауптштурмфюрер Гегеман, іде гордо і хвацько.

— Чи фрейлейн Келлер теж такої самої думки, пане радник міністерства? — повторив своє запитання Шарф. — Чи знає вона свою вину?

Гегеман витер чоло.

— Я певен, що знає.

Гегеман чекав, що Шарф полегшено зітхне, але цього не сталося, той лише здивовано глипнув на нього. «Звідки в тебе ця певність?» — запитували його очі. Але потім тільки задоволено відкинувся назад й повернув голову, наче шукав офіціанта.

Гегеман теж озирнувся. Лиш тепер він помітив, що надворі йшов дощ. Дощові краплі монотонно барабанили по шибках, іноді спалахувала блискавка. Грому майже не чутно, сюди долинав тільки далекий гуркіт, який глухо переплітався зі звуками музики.

Те, що йому довірив Шарф у наступні хвилини, не мало ніякого значення. Він і так уже знав, що мало статися. Усе залежатиме тільки від спритності людини, яку Шарф послав на той бік! А від уміння цієї людини залежало те, як ошелешити Беату — елегантно чи грубо. У тексті було написано ясно: «Ви видали гестапо антифашиста. Ви винні у його смерті. Ви скоїли воєнний злочин». А в розмові, крім того, пошлються на державу, в якій вона живе, на її закони.

Чи притримає Беата язика, чи видасть матеріали?

На це запитання Гегеман відповіді не знайшов. Та він її не довго й шукав.

Настав вечір. Вітер гнав з півдня важкі хмари. У небі зрідка спалахувала блискавиця. Чотирикутник вікна на мить ставав тоді срібно-сірим, а лампа, що висіла на стелі, ніби переставала світити.

Беата Келлер щоразу підводила голову, чекаючи удару грому, принаймні далекого гуркотіння. Але надворі було тихо, лише вітер шарпав віконниці.

На столі стояли кавник і чашечки. Фрау Келлер сиділа з одного боку столу, старший лейтенант Гайнсен — навпроти неї. Госс і Шладовський примостилися на лаві в куточку.

Радіомеханіка фрау Келлер впізнала одразу. Вона радо привіталася з ним, але не дуже здивувалася. На її обличчі проступило задоволення, наче поряд стояв зараз її соратник, разом із яким їй легше буде ступити крок назад, у вчорашній день.

— Я знала, що ви дожили до кінця війни, Гаррі, — сказала вона. — Я кілька разів була в Берліні, упорядковувала могилу Джеймса. Там я ходила по старих вулицях, зупинялася й стояла перед вашою майстернею та перед будинком Бендерів. Хотілося трішки зустрітися з минулим. Безглузде бажання, звичайно, але хто при нагоді не піддається такій спокусі.

Вона говорила не сумно й не жалібно. Може, трохи тихо, хоча голос її звучав чітко й виразно.

Гаррі Шладовський, навпаки, був дуже вражений. Вражений тим, що вона справді жива, і здивований, що вона так щиро його зустріла.

— Чому ви ніколи до мене не зайшли, Беато? — . спитав він.

Вона знизала плечима.

— Не знаю. Може, тоді, в сорок п'ятому і в сорок шостому році, така зустріч для~мене була б надто важка. Багато чого гнітило мою душу. Смерть Крістіни, розстріл Джеймса…

Її донька загинула незадовго перед закінченням війни. У будинок влучила бомба і зруйнувала його вщент. З мешканців цього будинку ніхто не залишився живий. Шладовський знав про це і, звичайно, подумав, що й Беата знайшла свою смерть під руїнами…

— Мене тоді не було вдома, — розповідала фрау Келлер. — Забрали в гестапо. Вранці, о п'ятій. Крім одної сусідки, якій я