Повний місяць - Андрій Анатолійович Кокотюха
Є, кого жаліти. На цьому фоні Ігор ще тьху–тьху–тьху. Лариса сама встигла в цьому переконатися, зовсім недавно.
Намагаючись надалі не привертати до себе зайвої уваги й по можливості триматися осторонь від центральних селищних вулиць, вона, зробивши чималий гак, усе ж таки пройшла на околицю, до будинку Ігоря. Не зустрівши на своєму шляху нікого, чию підозру могла б викликати нехай мимоволі. Біля хвіртки знову сторожко роззирнулася, рішуче штовхнула її, зайшла. Перетнувши двір, ступила на ганок.
І здригнулася.
Бо Вовк відчинив двері, не дочекавшись, поки вона постукає. Ступивши крок до Лариси, міцно й мовчки обійняв. Але жінці здалося: чоловік не лише заскучав та радий бачити. Щось у очах та рухах підказало — Ігор боїться. Не хоче, аби вона проходила всередину. Стояти ж на ґанку, нехай чужі довкола й не ходять, не менш небезпечно. Тож Лариса спробувала, легенько штовхнувши Вовка в груди, зайти разом із ним до хати. Проте сильні впевнені руки стиснули її плечі, зупиняючи.
— Для чого ти тут?
А ось такого Лариса від Ігоря дійсно не чекала. Ще не розуміючи остаточно, як треба себе поводити, глянула йому в лице, тоді — легенько поцілувала, лиш після того мовила:
— Здрастуй, любий.
— Ларисо, чому ти прийшла?
Вовк далі стискав її плечі, поволі відтісняючи від вхідних дверей.
— Я прийшла до тебе. Почула, ти хворий. Ти хворий?
— Від кого почула? Мене шукають? Ти шукала мене? Сомов знає?
Питання вилітали, мов кулі з кулемета. Разом вони навіть склали невидиме намисто. Лариса гостріше, ніж ще кілька хвилин до того, відчула — Ігоря щось тривожить. Минулого разу, попри чітке усвідомлення свого нелегального становища, Вовк аж таким схвильованим і напруженим не виглядав. Вивільнившись, проговорила, не відводячи від нього очей:
— А ти — знаєш?
— Про що?
— Сомов. Його вже нема.
Чи їй здалося — чи Ігор справді не до кінця сприйняв та оцінив почуте.
— Як — нема? Куди дівся? Поїхав? Чи… Ларо, ти пішла від нього? Кинула Сомова?
— Усе простіше, Ігоре. Простіше… але й складніше теж. Капітан Віктор Сомов загинув. Його вбили цієї ночі.
До Вовка почало доходити.
— Вбили? Хто?
— Будеш сміятися, але підозрюють перевертня.
— Кого?
— Вовкулаку. Хижака. Великого звіра з тутешнього лісу. Ми ж говорили з тобою про це, я розказувала ще страшилки від Стефанівни…
— Стоп! — Ігор зупинив її різким жестом. — Ти хочеш сказати, твого Сомова загриз уночі хижий звір, якого всі довкола так бояться, що не згадують всує?
— Та не знаю я, хто його загриз! — вирвалося в Лариси, і вона вже сама відступила від Ігоря. — Яке мені діло! Його нема, розумієш? Нема! Тобі ніхто не загрожує прямо! Хтось зробив за тебе твою роботу!
— Мою роботу?
— Ти ж збирався вбити Сомова? Хіба не ми з тобою все це обговорювали тут, у цій хаті? А може…, — Лариса враз понизила голос, говорила змовницьки. — Слухай, Вовче, це ж геніально! Як я раніше не додумалася…
— До чого?
— Спокійно, — сказала вона не так йому, як собі. — Я бігла сюди, бо почула — ти хворий. Ти хворий?
— Ні, — видушив із себе Ігор.
— Отже, відлежуєшся вдома. Пересидіти треба, розумію. Раніше я докладно розказала тобі історію прокляття тутешніх місць. Ігоре, надто швидко все відбулося, дуже скоро. Я ж знаю, дружина капітана НКВС… була… Тобто, жила з ним під одним дахом. Сомов теж цікавився цими нападами, загризеними людьми. Не так, звісно, як шпигунами, зрадниками та ворогами народу. Але ці випадки його не лишали байдужим. Тому я в курсі, скільки жертв лісового хижака було довкола. Та між випадками завжди тримався інтервал у часі, хай невеликий. Ігоре, я вчитель математики. Вмію складати два і два! Ти вирішив скористатися випадком.
— Яким випадком?
— Заховати вбивство Сомова серед інших схожих! От чорт, я мусила здогадатися раніше!
Ігор змірив збуджену власним здогадом Ларису дивним поглядом, від якого в неї враз пропало бажання продовжувати. Затнувшись, ковтнула невидиму грудку, торкнулася при цьому грудей, спитала обережно:
— Що? Чому ти так дивишся?
— Виявляється, ти щиро вважаєш мене здатним перегризти людині горло. Нехай це паскудний Сомов, і все ж: невже я таки схожий на когось, хто придурюється вовкулакою? Я збрехав про свою хворобу, бо мені треба побути вдома. Є на те свої причини. Я щиро радий, Ларисо, що Сомов отримав заслужене. Він багато горя приніс тобі, іншим людям, мені… Але я його не вбивав.
— Я повинна повірити?
— Є смисл брехати тобі?
Справді, Ігорю Волкову зараз не було жодної потреби викручуватися перед дружиною. Яку ані на мить не вважав колишньою й заради якої втік із табору.
Лариса легенько стиснула пальцями скроні — всередині, під черепною коробкою, починали дрібно пульсувати — постукувати крихітні молоточки.
— Нема. Ти правий, вибач. Сама не знаю, що й чому на мене накотило. Просто все несподівано… Так буває, коли загадуєш бажання й воно раптово збувається. Не віриш, шукаєш якоїсь підлоти, вселенської змови… Треба, аби все це вляглося… Я думала, ти вже знаєш… Тому бігала, шукала тебе…
— Дарма ти це, Ларо.
— Сама розумію.
— Нічого. З ким Юра? В школі?
— Лишила в приятельки, з місцевих. Ми взагалі перебралися до неї.
— Ось і повертайся, — Ігор говорив жорстко, слова звучали, немов наказ. — Сюди більше не ходи. Мене спеціально не шукай. Тому й до хати не запрошую, бо ще затримаєшся. Не думай, нічого не скінчилося. Тобто, — тут же виправився він, — для Сомова, може, й так. Не для нас із тобою. Перечекати головне, не зірватися. Обережність навіть більша, ніж була. Згодна?
— Абсолютно. Повна партизанщина.