Артар. Вигнанка Полярної пустки - Вікторія Ковзун

Яке ж кумедне вигадане слово! Здати та й по всьому. Неначе я не здатна розібратись з ним сама.

«Ні, Книго, – подумки промовила я. – Може, мене вдягнули у брюки та блузу… Та я все одно вигнанка Полярної пустки. Може, ваш закон каже його здати, але Атрік сказав мені: залишайся, як є. Я швидше послухаю Атріка, ніж якийсь там закон».

«Ти пропала, Ейві», – відповіла Книга.

Наступного дня я ще раз впевнилась, що я його боюсь. Прокинулася від кошмару. Дві зелених цятки виринають із темряви та перетворюються в жовті… Як могла нечисть потрапити до академії? Чому його не перевірили, не викрили? Я очікувала його всюди: у саду, в коридорі, бібліотеці… Та його ніде не було. Наступного дня він не прийшов до академії.

– Щось сталося? – стурбувалася Катря.

Я подумала, що вона надто спостережлива. Навряд чи моя настороженість через Ратмира була помітнішою за звичний свій стан. Я завжди нишпорила поглядом по кутках, не залишала нікого за спиною, тримала руки так, щоб миттю вихопити кинджали. Але Катря бачила більше, ніж варто.

«Кого ти боїшся? – зле засміялася Книга. – Звичайну цілительку, дочку бідної швачки?..»

Втім, через відсутність Ратмира пари не переривались. Теорія Великого вибуху, літературознавство, психологія… Я навіть зробила кілька нових спостережень. По-перше, застереження Меліси Прекрасної. «Не сідайте на перші ряди», – сумовито всміхалась вона. І дійсно: сьогодні ці місця поріділи. Мало хто хотів ставати безтямно закоханим через дію якогось-там артефакту.

Ще одне спостереження стосувалося Стефи. Цілий день вона була знервована й не знаходила собі місця. Здавалось, її палить щось зсередини. Поблідла, вона тільки те й робила, що оберталася на вільне місце – зазвичай там сидів Ратмир. Що ж. Я підозрювала, що вона має до нього почуття… Але ж не настільки.

Я чітко бачила: їй погано. Хоч вона мала купку приятельок, та тримала себе з ними, наче повелителька із нижчою кастою. Раніше вона вшановувала їх репліки лиш зрідка, це була подачка із милості. Їй личила поважна мовчазність, висока задума. Що ж тепер? Кидаючи погляди на пусте місце Ратмира, Стефа з розпачем вхопилась за приятельок, із жадобою влилась до розмов.

«Дивно», – подумала я. Це не могло бути лише через почуття до хлопця.

«Відкіля тобі знати?» – хмикнула Книга.

Одначе авторитет Легендарного артефакту похитнувся в моїх очах. Ми з Катрею поверталися до гуртожитку, я так само чіплялася поглядом за кожну тінь. Зрештою, чого вартує Ратмиру пошматувати нас двох?

«Яка ж ти все-таки… – не витримала Книга. – Скоріше всього, він вже не прийде до академії ніколи».

Але, але! Як виявилось, навіть тисячолітні Легендарні артефакти вміють помилятись. Ратмир прийшов наступного дня.