Вільні стосунки з босом - Ольга Вісмут

Перед очима все пливе. Я вчитуюсь і вчитуюсь у цей рядок, не бажаючи визнавати правду. Усе? Це через мою втечу? А чого він хотів? Щоб я залишилася в його квартирі, поки він там із якоюсь дівкою, яка зізнається йому в коханні? Або збирався запропонувати нам трійничок? Це жахливо!

Я ж знала, що в нього будуть інші жінки. На що я взагалі розраховувала? Що заради мене Зимнєв не буде спати з кимось ще? Варто було йому висловити все ще вчора, а я втекла. Угу, якби не втекла, то залишилася б там і все б висловила йому, позбулася б не тільки коханця, а й роботи.

Навіть зараз не знаю, йти мені в офіс чи ні. Стоп, Соне, отямся. Ми всього лише закінчили наші стосунки, якщо я знайду сили й не зірвуся, то зможу продовжити роботу. Не звільнить же він мене. Або так? А може, це смс взагалі не від нього? Може, його телефон знайшла та дівчина і відправила мені таке повідомлення. Хоча навряд чи б Зимнєв поширювався щодо наших стосунків невідомо кому.

Не виключаю той факт, що він міг їй учора розповісти, втішаючи, що он та дівчина, яка втекла, залишивши труси — його коханка. Так, я збиралася в такому поспіху, що не могла їх знайти, а потім начхала, таким великим було моє бажання забратися звідти.

— Сонь, — у кімнату стукає Настя.

— Заходь, — кажу їй.

— В тебе все гаразд? — насторожено запитує сестра.

— Так, — слабко усміхаюся.

— Ти вчора така дивна повернулася додому. Мені потрібно хвилюватися?

— У мене ці дні почалися. Ось я і вирішила не псувати чужі простирадла.

— Ох, я думала, що у вас усе серйозно.

— Не настільки, щоб я в нього залишала прокладки, — навіть не брешу їй.

Учора, коли я повернулася додому, у мене почалися ці дні. У Зимнєва дійсно немає моїх штучок. І вже не буде. Тож добре, що втекла. Якщо забути про ту смс-ку.

Стікаю зі стану желе в нормальний. Сяк-так одягаюся, фарбуюся, намагаючись не залити олівець і туш сльозами. Раптом це повідомлення було помилкою, а сьогодні все буде як завжди. Ну, крім того, що не вийде нормального сексу.

— Сонь, а ти зможеш двадцять п’ятого з Єгоркою посидіти? Тато на зміні, а мене запросили відсвяткувати друзі.

Я скептично дивлюся на сестру. Угу, з друзями святкувати. Минулого разу вона так відсвяткувала, що її святкування виховуємо всією сім’єю.

— Я обережно і презервативи візьму.

Закочую очі.

— Добре, посиджу.

Дивлюся на свою бліду фізіономію. Що там двадцять п’ятого? Свято, п’ятниця. Щось термінове? Не пам’ятаю. Начхати. Без нього мені на все начхати.

***

Погода похмура, мрячить дрібний дощ. Під будинком як зазвичай чекає автомобіль. Мабуть, поки я його помічниця, на мене поширюється такий привілей. Може, самій звільнитися? Піти на татів завод бухгалтеркою?

Ну ні. Ми всього лише розлучилися. Секс на наші ділові стосунки не повинен впливати.

Так я й думала всю дорогу, намагаючись втихомирити власне серце. Так я думала, поки вмикала робочий комп’ютер і завантажувала документи. Так я думала, поки заварювала каву.

Двері відчиняються, і він заходить до приймальні.

— Доброго ранку, — відгукуюся.

Усмішку вичавити не можу. Особливо під його холодним поглядом. Час ніби завмирає, а я бачу тільки лід у його зелених очах.

Скільки так минає? П’ять секунд або година? І що я хочу почути? «Софіє, зайди до мене, а я помацаю твої груди. Софіє, зайди, а я приголублю тебе, якщо вже вчора не склалося». Але ні. Нічого цього немає. І не буде.

— Доброго ранку, Софіє. Подивися, які в мене сьогодні зустрічі й скинь на пошту.

— Добре, — миттю опускаю очі до монітора.

Не можу на нього дивитися. Він проходить повз, обдаючи запахом своїх парфумів. Втягую його, а на очі навертаються сльози. «Скинь на пошту».

Зимнєв звертає на мене увагу не більше, ніж на настінний годинник. Начебто є, начебто користь приносить, але з часом не помічаєш його цокання.

Весь день на нервах. Він мало кличе мене до себе. Майже не дивиться, скрупульозно читаючи документи. Власне, Вадим завжди так їх читає. Просто це читання зазвичай закінчується сексом.

Схоже, я стала німфоманкою, яка тільки й чекає, коли отримає чергову дозу сексу. Різниця між «до» й «після» тільки зараз починає відчуватися. «До» — це період, коли я тільки стала його помічницею, «після» — це після першого дня проведеного в нього вдома.

Навіть «до» я бувала в кабінеті Зимнєва частіше. «Після» практично там працювала. Й ось тепер у нас усе повернулося до «до», але тільки я тепер досвідчена і знаю, що потрібно робити, а, отже, і заходити не доведеться до нього часто. Та й він майже не кличе.

Проте за звичкою йде до своєї улюбленої кав’ярні, бере там плитку шоколаду і приносить її мені. Машинально, як якийсь ритуал, який він робив і до цього. Це ніби його звичка, яка ніколи не викоріниться, як би він не хотів.

Мені треба зрозуміти, що між нами відбувається. Але я не можу почати цю розмову. І взагалі, він би теж міг мені хоч що-небудь сказати, але ні. Мовчить. Та сама мить, коли хочеться знати, чи точно це все, але гордість не дозволяється запитати.