Вільні стосунки з босом - Ольга Вісмут

У цю мить перед очима мелькає картина: я понуро повертаюся додому, на мене злякано дивляться рідні, які розраховують на мою зарплату. Я ж не можу їх підвести, якщо звільнюся. І себе теж. Мені потрібна ця робота.

— Кінець моїй репутації, — миттю виплутуюся. — Вони ж усе розкажуть, що я тут із вами…

— Тебе ніхто не бачив, — важко видихає Зимнєв.

— Але здогадаються, що це я стояла на колінах. Вони вже й так перешіптуються, тому що ваш водій відвозить мене додому.

— Я все-таки не можу влаштувати, щоб мої водії відвозили кожну співробітницю додому. Ти моя помічниця, тому в тебе й охорона є. Та й начхати на них. Ти зі мною.

Помічниця. Так, я його помічниця. І в роботі допомагати, і в ліжку. Так, саме для цього я все ще тут.

— Гаразд, піду, займуся справою, — вилітаю з кабінету, почуваючись ідіоткою.

Зимнєв не зупиняє мене.

Ось ще трохи й усе. Про що я взагалі думала? А він? Чому так швидко про кінець сказав? Може, він позбутися мене хоче?

Я навіть не уявляю, як буду жити без його губ на своїй шкірі, без його поцілунків, дотиків і обіймів. Він ніби зі мною все життя, весь час. Усі мої попередні стосунки просто тьмяніють, тому що є він. А в нас усього лише вільні стосунки.

Цього дня я носа боялася висунути з приймальні. Їжу довелося замовляти, у туалет ходила до Зимнєва. Під час кожного раптового візиту якого-небудь керівника відділу сором’язливо відводила очі. Ось така боягузка. Мені здавалося, що вже всім відомо, що та Сонечка, яка нещодавно працювала в бухгалтерії, смокче босові. Мене обговорюють і засуджують куди серйозніше, ніж бабусі біля під’їзду.

А сама в цей час сиджу й відправляю резюме в інші фірми. Час закінчувати цей балаган. Не виходить у мене. Не можу я впоратися ні з почуттями, ні з босом. Занадто страшно залишатися в такому стані й витрачати життя незрозуміло на що.

— Соне, ти додому збираєшся? — запитує Зимнєв.

За вікном темінь, на годиннику майже восьма. Я вже давно так не затримувалася на роботі.

— Так. Тільки ви першим виходьте з будівлі, — кажу йому.

На його обличчі знову з’являється подив. Він схиляється наді мною, обдаючи просто приголомшливим чоловічим ароматом.

— Я не зрозумів, що це означає? Чому ти не йдеш додому? Ти спокійно можеш доробити цей звіт завтра, — наполягає він.

— Ви йдіть, я наздожену.

— Проблеми вдома? — запитує він, гіпнозуючи мене поглядом.

Він майже ніколи й не питав, як справи в моїй сім’ї.

— Вдома все добре, — намагаюся зосередитися на таблиці на екрані монітора, але нічого не вдається.

Зимнєв обходить мій стіл. О, я розумію, що зараз буде. Низ живота наливається важкістю. У трусиках стає мокро. Соски вже напружуються. Дурне тіло вміє реагувати на цього чоловіка. У-у зрадницьке.

Ледве встигаю клацнути по значку збереження, як мій стілець на коліщатках різко розвертають.

Чоловік дивиться на мене темним поглядом, обіцяючи роздягнути, розкласти на столі й так далі за списком. І я знаю, що дозволю йому це. Не стримаюся й потону в його обіймах, підносячись на хвилях оргазму.

— Ходімо, — у його руках моя куртка.

— Мені ще трохи залишилося. Ви йдіть, а я вас наздожену. Не потрібно, щоб нас хтось разом бачив.

— Нас і так щодня бачить охорона, — добиває він мою хитку нервову систему. — Разом.

Я нервово ковтаю.

— І те, що ми виробляємо тут?

— Ні, тут камери показують, що відбувається, тільки мені. Соне, давай без розпитувань, і поїхали додому. Робочий час закінчено. В офісі холодно ночувати, — втомлено каже він.

— У вас ковдра тепла.

— Піді мною дуже спекотно, — відповідає він, обіцяючи мені незабутню ніч.

Я підіймаюся й дозволяю йому надіти на мене мою курточку. Пискаю, коли мене підхоплюють під коліна й закидають на плече. Несуть, як якусь здобич. Тішить, що я хоч встигла застебнутися.

— Що ви робите?

— Я додому хочу.

— Я не перевзулася, — б’ю його кулачками по спині.

— Ти в чоботях, — миттю відгукується він.

Ах, так. Зовсім забула, що встигла надіти їх.

— Сумка? — уточнюю, висячи вниз головою.

Вкрай незручна поза. Підіймаю трохи голову. Ну, керівництво, ну дає.

— Зі мною, — каже Зимнєв, відчиняючи двері приймальні.

Обережно виходить разом зі мною.

— А комп’ютер вимкнути?

— Чудова ідея. Завтра нагадаєш, щоб тобі поставили програму, яка буде відключати твій комп’ютер о пів на сьому.

— Але я іноді затримуюся.

— Ми розв’яжемо це питання, — мене вивантажують на землю, а я невдоволено дивлюся на боса.

Перед очима все розпливається, а мене похитує. Зимнєв притримує мене за талію, поки зачиняє кабінет.