Замах на бродягу - Жорж Сіменон

— Адвокат своїх клієнтів не вбиває…

— Я вам ще потрібен, патроне?

— Так, посидь…

Зараз йому потрібен був співрозмовник, вірніше, співчутливий слухач.

— Адже, по суті, всі вони мусили б бути йому вдячні… І ті, що, завдяки йому, були виправдані судом, і ті, що, знову ж завдяки йому, могли пошити в дурні будь-якого податкового інспектора… Ти розумієш, що я хочу сказати?.. Як правило, адвокат має багато ворогів і просто невдоволених… Варто йому програти справу, і клієнт вважає його шахраєм…

— Певна річ, патроне.

— Отож не так просто вибрати собі правильного клієнта…

Повернувся Дюпе.

— Він і досі там працює…

— Де він зараз?

— На роботі…

— Візьми машину і якнайшвидше привези його сюди… Тільки не дуже лякай… Скажи, що йдеться про звичайну перевірку… Але й не дуже заспокоюй…

Було вже надвечір, але спека не спадала. Дихати було важко. Мегре відчув, як до спини в нього вже прилипає сорочка.

— Ходімо хильнемо по скляночці?

Що міг заперечити Люка проти цього короткого антракту в прохолодному затишку ресторанчика «Дофін»?

Комісар уже відчинив був двері, як залунав телефонний дзвоник. Він на мить завагався, але совість усе-таки примусила його повернутися й узяти трубку.

— Це ви, патроне?.. Інспектор Торанс…

— Чую… Які новини?

— Я дзвоню з проспекту Гранд-Арме…

— Що ти там робиш?

— Хвилин двадцять тому Гайяр вийшов з дому і сів у машину… Я насилу його наздогнав — завдяки пробці на вулиці Бланш…

— Він не помітив, що в нього хвіст?

— Я певний, що ні… Зараз скажу чому… Він одразу поїхав найкоротшим шляхом до майдану Етуаль… Не дуже швидко, зараз година пік… Ми проминули один за одним і кілька гаражів… Перед двома він навіть уже зупинився, але потім їхав далі… Видно, не міг наважитися… Кінець кінцем, він залишив машину в гаражі «Модерн» біля воріт Майо… Я почекав на вулиці, поки він вийде, і лиш потім зайшов до гаража… А Гайяр подався пішки до парку… Зараз він там.

Ось вона, та незначна непередбачена подія, яка сплутувала всі попередні плани, вимагала негайних рішень і конкретних дій.

Обличчя комісара спохмурніло, і, здавалося, він геть забув про кухоль холодного пива, на яке вже був настроївся.

— Це досить велика споруда з автоматичною системою для миття машин. Я щойно розмовляв з хазяїном… Гайяра він бачить уперше… Він попросив помити машину протягом години… Він повернеться о пів на шосту…

— Вони вже почали?

— Хотіли почати, але я їх зупинив… Що робити далі?

Зволікати далі було неможливо.

— Залишайся там і дивись, щоб ніхто не доторкався до машини… Я зараз когось пошлю, щоб пригнали її сюди… Можеш не хвилюватися, ордер буде…

— А що, як прийде Гайяр?

— Я підішлю до тебе ще когось із інспекторів… Краще, коли вас буде двоє… Будь дуже чемний з адвокатом, але все-таки привези його сюди…

Він раптом згадав молодого крадія машин, якого зараз мали привезти до Сюрте.

— До мене одразу не заводь… Нехай трохи понервується… Можливо, він почне комизитися… Не звертай уваги. І головне — дивись, щоб він нікому не дзвонив.

Торанс скрушно зітхнув.

— Гаразд, патроне… Але, будь ласка, швидше… Боюсь, що в таку спеку йому скоро набридне прогулюватися в парку.

Певна річ, було б краще заручитися одразу ордером на арешт. Та Мегре надто добре знав судового слідчого — той просто заборонив би йому діяти без переконливих доказів, за самою лиш інтуїцією.

Зайшовши до сусідньої кімнати, Мегре по черзі обвів поглядом присутніх інспекторів.

— Ваше…

— Слухаю, патроне…

— Ти коли-небудь водив американську машину?

— Траплялося…

— Поїдеш на проспект Гранд-Арме… Там біля воріт Майо є гараж… Називається «Модерн»… Тебе зустріне Торанс і покаже тобі блакитну машину… Приведеш її сюди… Спробуй не займати руками нічого зайвого…

— Ясно…

— Жанен, ти поїдеш з ним, але залишишся в гаражі… Торанс знає, що робити далі…

Мегре поглянув на годинника. Минуло вже п'ятнадцять хвилин, як Дюпе поїхав на Італійський проспект.

— Мерщій, Люка…

Бо, коли не баритися, у них було досить часу, щоб хильнути по кухлику холодного пива в «Дофіні».

— Ну, як він поводився? — звернувся комісар до Дюне, коли той доповів, що привів механіка.

— Спочатку він дуже здивувався і запитав, чи я справді працюю з вами. По-моєму, це його не стільки стурбувало, як просто спантеличило. Він ніяк не міг повірити, що я приїхав за вашим наказом… Потім він вийшов, щоб помити руки та переодягтися.

— Він нікому не дзвонив?

— Ні, там не було телефону…

— Гаразд…

— А в дорозі він кілька разів перепитав: «Хіба поліція має право знову розслідувати справу, яка вже розбиралася в суді?»

— І що ти відповів?

— Я відповів, що, звичайно, ні. Це його ще більше спантеличило.

— Скажи, нехай зайде… Можеш іти.

Моран, певно, ще більше здивувався б, коли б знав, що славнозвісний комісар, з яким він мав зараз зустрітися, хвилювався в цю мить не менше за нього самого.

Дюпе вийшов, і за хвилину на порозі з'явився незграбний молодик із скуйовдженим рудим волоссям.

— В чім річ, пане комісар? — з незалежним виглядом запитав він. — Хіба ви вже не довіряєте вашим інспекторам, що вирішили самі допитати мене?

Його обличчя було густо вкрите ластовинням, а погляд світло-блакитних, немов із порцеляни, очей здавався хитрим і наївним водночас.