Фантомна довіра - Лана Вернік

— А насправді?

Степан поглянув на свою поранену руку, провів правою рукою по ранам, з яких вона зняла шви. 

— Насправді я декілька років тому погодився прийняти участь в одній справі… Тоді мені видавалось це захопливою пригодою. Але невдовзі я зрозумів, що все — набагато складніше… Мені довелось повністю змінити рід занять і почати робити речі, якими я не пишаюсь, але заради успіху справи мушу… Для виконання цієї роботи мені видали цю машину, на якій ми їздили, квартиру в "правильному" місці, телефон, зброю, яку ти бачила. Надали купу різних можливостей, якими я користуюсь, але це все тимчасове. Коли все закінчиться і, якщо я ще лишусь в строю, я повернусь на свою основну службу, з якої мене тимчасово перевели. Я скину всю цю мішуру… Чи буду я цікавим тобі тоді? — він пильно дивився їй в очі, очікуючи її відповіді.   

Лора спробувала ковтнути клубок, що стис їй горло. Не виходило. Вона поклала руку собі на шию. З усього монолога Степана її вразила одна єдина фраза, котра боляче запульсувала в мозку.

— Що значить… “якщо я ще лишусь в строю”?.. — видавила вона з себе. Що все це значить? Про що він говорить?

— Всяке може бути.

— Про яку справу ти говориш?..

— Не можу тобі сказати. Задля твоєї ж безпеки.

— Я нікому не скажу…

— Я знаю, — він кивнув і торкнувся до її обличчя зовнішньою стороною долоні, погладивши щоку Лори знизу вгору.

— Ти ж казав, що ти не з міліції…

— Я не з міліції.

— СБУ?

— Я з ними іноді співпрацюю, але теж ні. Не гадай, будь ласка.

Вона накрила його руку своєю, притиснувши до щоки.

— Ти ж залишишся в строю, правда?

— Я буду дуже старатись, — він усміхнувся. Лору хвилювало те, щоб він “лишився в строю”, його попередню дівчину зачепила згадка, що все це “тимчасове”.

У двері постукали.

— Заходь! — відповів Степан, прибравши руку від її обличчя.

Двері відчинились і до кімнати зайшов Бакеро.

— Доброго вам вечора, — він зазирнув, широко усміхаючись, — я вам не заважаю?

— Не заважаєш, заходь, — Степан кивнув йому на застелене ліжко і циган розвалився на ньому, перед тим поглянувши на поранену руку друга.

— Нічого так тебе пошматували…

— Якби Бакс не помилився з часом, з рукою було б все добре, — буркнув Степан.

— Так, але тоді б у тебе не було такої симпатичної медсестри, — розплився в усмішці Бакеро.

Лора ніяково опустила погляд і, знявши останній шов, протерла свіжі рубці хлоргексидином. Степан поглянув на дівчину і нічого не відповів. Це була чиста правда. Якби не це поранення, він би навряд чи приїхав до бабусі і Ларису він би не зустрів. Дівчина не йшла йому з голови останнім часом. Колишнє почуття провини перед нею змішалось з симпатією і бажанням. Гримуча суміш, що зносила йому дах. І все це — так невчасно…

— Які новини? — запитав Степан, перевівши погляд з Лариси, котра починала бинтувати руку, на Бакеро.

— “Фламінго” зачиняють. Типу реконструкція, — циган кивнув на дівчину, питаючи чи можна при ній говорити і Степан закрив очі, типу можна. — Насправді ж Авдиш втратив свої минулі позиції. Ти знаєш.

— Знаю.

— Черепа теперішня ситуація не влаштовує, хоче поділити територію і з певними людьми вже домовився, але Авдиш зібрав теж сходку. Якщо Череп не заспокоїться, то планують найняти кілера або повторно засадити його.

— Засадять. Простіше домовитись з ментами і засадити. Це — дешевше, — кивнув Степан. — Що ще?   

(Клуб "Фламінго", пропрацював декілька років в готелі "Мир". Відкривали його кримінальні авторитети, серед яких був Авдиш. На відкриття були запрошені високі міліцейські чини. На момент появи, "Фламінго" був найбільшим клубом (в т.ч. найбільше казино, найбільший ресторан, найбільший танцпол, був встановлений найбільший екран і т.д.). Перший час вхід був тільки для членів клубу (крім концертів) за членськими картками. В 1997 році був закритий “на реконструкцію” і більше не відкрився.

Авдишев Віктор (Авдиш), народився 1956 року, м. Хайдмар Азербайджанської РСР. У минулому відомий спортсмен — "динамівець", борець — вольник, чемпіон СРСР, Європи та бронзовий призер чемпіонату світу 1978 року в Мехіко. (Різке зростання авторитету Авдиша пов'язане із загибеллю ассирійця Гаррі Джибу, котрого розстріляли в Берліні в 1992 р.) На початку 90-х Авдиш організував злочинне співтовариство з числа колишніх спортсменів і кримінально-злочинних елементів, які крім економічної діяльності займалися відкритим здирництвом матеріальних цінностей з кооперативів і малих підприємств. Він отримав дозвіл на відкриття ринку "Патент" на території Республіканського стадіону, де ввів "офіційний рекет" під прикриттям страхування від грабежів і розбоїв. Тих торговців, що відмовлялися укладати подібні договори,  грабували його ж люди. З 1993 року з угрупованням Авдиша почали співпрацювати ліванці, наближені до терористичної організації "Хезболла". Ця співпраця викликАла підвищену увагу кримінальної розвідки не лише України. Починаючи з 1994 Авдиш потроху починає відходити від “справ”, вкладаючи гроші у “легальний бізнес”. Підвищена цікавість “органів” до його особи змушувала його періодично залишати Україну і зрештою, його арештовують за цілим списком звинувачень, але за тиждень до оголошення вироку (1998 рік) Авдиш нібито “вмовляє суддю відпустити його на похорони матері” і звільняється з СІЗО, а потім за підробленим паспортом тікає в Азербайджан. У кримінальних колах Києва ходила чутка, що Авдиша "викупив" Григорій Суркіс, давши хабар судді.

Череп (Ігор Ткаченко) свого часу був одним з тих, хто утримував “центр” Києва, його затримала за звинуваченням у вимаганні в однієї “пані” великої суми грошей. Жінка заборгувала йому майже сорок тисяч доларів. Пані виявилась одноплемінницею Авдиша. Той встряг у цю справу, і проходив по ній свідком. В результаті розгляду справи Череп отримав термін, але звільнився раніше, на початку 1997 року. Прагнув перерозподілити сфери впливу в місті, та невдовзі знову потрапив за грати, за “сприяння” певних людей.