Фантомна довіра - Лана Вернік

— Може повернути йому їх? — невпевнено запитала Лариса.

— І не думай! — одночасно вигукнули Тоня і Таня.

— Ти просто не звикла отримувати подарунки від хлопців. До того ж, це просто заколки. Дрібничка. Це ні до чого тебе не зобов’язує, — швидко говорила Тоня. — Давай, краще, будемо починати експериментувати з зачіскою на вечір.

Хризонівна зустріла Лору ввечері досить холодно. Степан лишив у Лариси вдома пакет з ліками, тому вона прийшла з ним, вклавши зелену баночку шамана всередину. Йшла разом з Тонею, але у двір до Хризонівни подруга з нею не зайшла, пішла додому. Сьогодні ввечері мала зустрітись з Максимом. Перед виходом подруги мало не посварились через одяг. Тоня хотіла, що б Лора одягнула сукню, а та наполягала на джинсах і футболці. Пішла у джинсах.

— Доброго вечора, — привіталась Лора.

— Доброго… — колишня вчителька зверхньо оглянула її, зустрівши на порозі. — Заходь. Він у себе в кімнаті.

Знявши мокасини у прихожій, Лора не знала, що їй робити далі. Капців для неї не було, а Хризонівна незадоволено сопіла за її спиною.

— Йди, ти ж знаєш куди, — сказала колишня вчителька.

Лариса невпевнено рушила до дверей босоніж. Вона тихенько постукала і не почула відповіді. Можливо, він спить?

— Та можеш і не стукати після цієї ночі, — гукнула Хризонівна з дверей кухні. Лора озирнулась на колишню вчительку. Невже вона думає, що цю ніч Степан провів з нею? Він же був настільки виснаженим, що ледь на ногах тримався... Хай думає що хоче. І Лора постукала знову. Двері відчинились і вийшов Степан. Виглядав трохи краще. Він прийняв душ, від чого волосся на голові розпушилось, поголився і, мабуть, ще поспав, бо виглядав більш відпочившим, ніж удень, коли йшов від неї. Погляд його одразу ж зачепився за її зачіску і він задоволено усміхнувся.

— Привіт. Заходь.

— Мені потрібно руки помити…

— Пішли, — він забрав у неї пакет, кинув його на ліжко і повів її до ванної. — Лоро, а чому ти боса?

— Ну… 

Він дістав з тумби для неї капці і вони пішли до кімнати під пильним поглядом Віри Хризонівни.

Поміряли температуру — 37,5. Розмотали руку — стан значно покращився, але до норми було ще далеко.

— Тобі дуже пасує ця зачіска, — сказав Степан, милуючись Лорою.

— Дякую... І за подарунок ще раз дякую. Дуже приємно було його отримати, — Лора збентежено опустила очі.

— Я радий, що він тобі сподобався. Мені здається, що робити з цими штуками зачіску не важче ніж хвіст, а вигляд вона має більш ефектний.

— Ефектний?

— Так. Ти дуже гарна, Лоро.

— Дякую.

Лора не знала як реагувати на ці його слова. Завмерла. Нависла пауза.   

— Я, мабуть, зніму зараз шви. Ти готовий?

— Добре, давай, — Степан кивнув.

Лариса, обережно підтягуючи шовк, підрізала його і знімала шви. “Ніж хвіст”... Ну чим вони йому так заважають?

— Але я все одно не розумію, чим тобі не вгодили хвости, — врешті сказала вона. Це питання її цікавило ще з вечора п’ятниці.

— Не те що не вгодили… Це, швидше, моя персональна “дитяча травма”, — Степан прикусив губу і закивав головою.

— Травма?

— Це через маму... Вона була дуже гарною жінкою, а потім… — він помовчав, спостерігаючи за тим, як Лора знімає шви. — Мій найяскравіший спогад про неї — це вона у червоній сукні з високою гарною зачіскою у будинку культури грає Турецький марш на білому роялі. Молода, гарна, щаслива… Вона викладала клас фортепіано в музичній школі, там, в Монголії... Займалась з братом, у нього добре виходило. Я до музики ставився дуже прохолодно. Коли Олексій помер — мама змінилась. Спочатку у неї були істерики, потім — депресія, з якої вона так ніколи і не вийшла… Думаю, їй була потрібна допомога психолога, натомість її накачували ліками… Мама звинувачувала себе у смерті сина, що вона його не додивилась… З батьком вона ще якось контактувала, а мене — не помічала. А її гарні зачіски замінив хвіст… просто збирала волосся докупи, навіть не завжди розчісуючи його. У мене було таке відчуття, що вона померла разом з братом, а її місце зайняла якась чужа жінка... З тих пір я ненавиджу хвости.

— Вибач, я не знала.

— Ні, не вибачайся. Це я маю вибачатись, бо це моя проблема і мене, буває, заносить.

— Але… Хвіст носять дуже багато жінок…

— Носять, — погодився Степан, — але до них мені немає діла.

Лора відчула, як кров відхлинула їй від обличчя. Значить, до неї йому діло є?.. Вона питально поглянула на нього, зустрівши серйозний погляд. 

— Ти мені подобаєшся, Лоро. Дуже сильно подобаєшся і, на скільки я бачу, я тобі — теж.

Її щоки спалахнули рум’янцем. Степан говорив про симпатію так просто… Для Лори це була надскладна тема. Але, можливо — так і потрібно? Просто прямо озвучувати свої почуття, не боятись?

— Так… — ледь чутно промовила вона, нервово мнучи в руках пінцет і не маючи сили відвести від Степана погляд.

— Колись я образив тебе... і мені не хочеться зробити це знову… — він говорив дивлячись на неї. У Лори все похололо всередині. Зараз він скаже їй про Фурію… він — не сам. — Цього разу я хочу бути чесним з тобою. Це складно пояснити, але я...

— Ти не сам? — запитала Лора неочікувано для себе.

— Що? — Степан зморщив лоба, бо це її питання відволікло його від головної думки. — Якщо ти про мій сімейний стан, то я не одружений і офіційно ніколи не був. Дівчата у мене, звісно, були, але через мою роботу з кожною з них свого часу я був змушений розпрощатись.

— Через роботу? — перепитала Лора швидше для того, щоб просто щось сказати. ВІН ВІЛЬНИЙ. Серце радісно закалатало. Це єдине, що хвилювало її з того моменту, як вона почула про Фурію.

— Так, через роботу. Тому що те, яким ти мене бачиш і те, ким я є — це дві великі різниці. 

— Ти знаєш, яким я тебе бачу?.. — Лора не дуже добре розуміла, про що він говорить.

— Ти бачиш машину начинену зброєю і думаєш, що я бандюк, — сказав Степан і втрапив в ціль. Десь так вона про нього і думала. Машина, зброя, поранення… — В цьому образі я останні три роки. Це те, що мають про мене думати всі.