Код да Вінчі - Ден Браун

Вони поспішали туди, куди їх вели вказівні знаки на Чептер-Хауз.

За сорок ярдів перед ними виникла арка, під якою починався ще один коридор.

Хоча то був саме той вхід, який вони шукали, дорогу було перегороджено мотузком з табличкою:

ЗАЧИНЕНО НА РЕМОНТ:

ДАРОХРАНИЛЬНИЦЯ

КАПЛИЦЯ СЕНТ-ФЕЙТ

ЧЕПТЕР-ХАУЗ

Попереду, за мотузком, тягнувся довгий коридор, заставлений риштуваннями і закиданий ганчірками. На протилежному кінці був вхід до Чептер-Хауза. Навіть звідси Ленґдон міг бачити, що важкі дерев’яні двері широко розчинені, а велике восьмикутне приміщення залите сірим світлом із величезних вікон, які виходили в Коледж-Гарден.

Ідіть через Чептер-Хауз, південний вихід у міський сад.

Софі вже перелізла через мотузок і рушила вперед.

Поки вони бігли через темний коридор, звуки вітру і дощу з відкритого проходу поступово стихли.

— Який величезний, — прошепотіла Софі, коли вони наблизилися до Чептер-Хауза.

Аж дух перехоплювало від того, на якій великій відстані від входу були вікна протилежної стіни восьмикутника, які здіймались на висоту п’яти поверхів до склепінчастої стелі. Звичайно ж, звідти їм буде видно сад.

Вони заглибились у приміщення приблизно на десять футів і почали шукати південну стіну, аж тут зрозуміли, що потрібного їм виходу немає. Вони потрапили у величезний глухий кут.

Скрип важких дверей позаду змусив їх обернутися. Двері, грюкнувши, зачинилися, клацнув замок, а спиною до дверей стояв чоловік і спокійно цілився в них з маленького револьвера.

Він був огрядний і спирався на алюмінієві милиці.

На якусь мить Ленґдону здалося, ніби він марить.

То був Лью Тібінґ.

Розділ 77

Сер Лью Тібінґ міг бачити, наскільки Роберт Ленґдон і Софі Неве шоковані його зрадою, коли він навів на них дуло револьвера.

— Друзі мої, — сказав він, — відтоді, як ви завітали до мого дому минулої ночі, я робив усе, що було в моїх силах, аби вберегти вас від неприємностей. Я ніколи не збирався втягати вас у ці справи. Ви самі прийшли в мій дім. Це ви шукали мене.

— Лью, — нарешті зміг вимовити Ленґдон, — що ви робите? Ми думали, у вас проблеми. Ми поспішали сюди вам на допомогу!

— Я й розраховував, що ви так учините, — сказав він. — Я так багато хотів сказати вам обом… ви ще багато чого не розумієте.

Приголомшені Ленґдон і Софі, здається, не могли відвести очей від наведеного на них револьвера.

— Це просто для того, щоб зараз ви були уважнішими, — сказав Тібінґ. — Якби я справді хотів прибрати вас, ви вже були б мертві. Але я людина честі, і я поклявся всім, чим можна, жертвувати лише тими, хто зрадив Грааль.

— Про що ви? — спитав Ленґдон. — Зрадили Грааль?

— Я з’ясував жахливу річ, — сказав Тібінґ, зітхнувши. — Я розібрався, чому документи Сангрил так і не були явлені світові. Я довідався, що Пріорат вирішив не розкривати правди… тому й нічого не сталося, коли ми підійшли до Кінця днів.

Ленґдон хотів заперечити.

— На Пріорат, — продовжував Тібінґ, — було покладено священний обов’язок розповісти правду. Відкрити документи Сангрил, коли настане Кінець днів. Протягом століть такі люди, як да Вінчі, Боттічеллі й Ньютон, ризикували всім, щоб захистити документи й виконати свій обов’язок. А тепер, коли настав остаточний момент істини, Жак Соньєр змінив свою думку. Чоловік, на якого було покладено найвищу відповідальність за всю історію християнства, відмовився від свого обов’язку. Він вирішив, ніби ще не настав час, — Тібінґ обернувся до Софі. — Він став не гідним Грааля. Він став не гідним Пріорату. Він зрадив пам’ять усіх, хто працював, щоб цей момент став можливим.

— Ви, — вигукнула Софі, кидаючи на нього гнівний погляд своїх зелених очей, бо зараз багато чого збагнула, — ви один з тих, хто відповідальний за вбивство мого діда?

Тібінґ знущально засміявся.

— Ваш дід зі своїми сенешалями зрадили Грааль, — його голос був безжальний, — ваш дід продався церкві. Вони тиснули на нього, щоб він не розкрив правди.

Софі похитала головою.

— Церква не мала ніякого впливу на мого діда!

Тібінґ голосно засміявся.

— Моя люба, у церкви є двотисячолітній досвід тиску на тих, хто погрожує викрити її брехню. Ще від часів імператора Константина, від самого народження християнства, церква успішно приховувала правду про Марію Магдалину та Ісуса. Нікого не здивує, що вони знайшли спосіб і далі тримати світ у невігластві, — він зробив паузу, щоб чіткіше прозвучали його наступні слова. — Міс Неве, ваш дід таки хотів розповісти вам правду про вашу родину.

— Звідки ви знаєте?

— Це не має значення. Дуже важливо, щоб ви зараз зрозуміли, — він тяжко зітхнув, — смерть вашої матері, батька, бабусі та брата не була випадковою.

Ці слова приголомшили Софі. Вона була не в змозі сказати щось у відповідь.

— Про що ви? — спитав Ленґдон.

— Роберте, це пояснює все. Всі частинки сходяться. Історія повторюється. Церква стає вбивцею, коли йдеться про порушення мовчання про Сангрил. Перед неминучим наближенням Кінця днів Великому магістру було дано дуже чіткий меседж, коли було вбито тих, кого він любив. Сидіть тихо, бо наступними будете ви або Софі.

— То була автомобільна аварія, — затинаючись, вимовила Софі, відчувши всередині давній біль її дитинства. — Нещасний випадок!

— Цю історію вам розповідали, щоб захистити вас, — сказав Тібінґ. — Дивіться, лише двоє членів родини лишилися живими: Великий магістр Пріорату Сіону та його єдина онука — ідеальна пара, щоб церква могла контролювати всю організацію. Можете тільки уявити собі, у якому страхові тримала церква вашого діда всі ці роки, погрожуючи вбити вас, якщо він насмілиться відкрити таємницю Сангрил, погрожуючи довести до кінця почату справу, якщо Соньєр не переконає Пріорат переглянути давню обітницю.

— Лью, — заперечив Ленґдон, — у вас немає доказів, що церква має стосунок до цих смертей або що вона вплинула на рішення Пріорату мовчати.

— Доказів? — рішуче відповів Тібінґ. — Яких вам іще треба доказів? Нове тисячоліття настало, а світ так і перебуває в незнанні! Цього вам не досить?

А Софі чула інший голос, який звучав відлунням слів Тібінґа: «Софі, я маю розповісти тобі правду про твою родину». Вона збагнула, що вся тремтить. Чи не це хотів розповісти їй дідусь? Те, що їхню родину винищують? Справді, що їй відомо про загибель рідних? Лише якісь уривчасті деталі. Навіть повідомлення в газетах були якісь незрозумілі. Вона зараз згадала, як сильно піклувався про неї дідусь, як не любив ніколи залишати її саму, коли вона була маленькою. Навіть коли Софі стала старшою, вже навчалась в університеті, вона відчувала, що дідусь стежить за нею.

— У вас є підозра, що на Соньєра тиснули, — сказав Ленґдон, недовірливо поглядаючи на