Код да Вінчі - Ден Браун

Ремі підняв наріжний камінь, як трофей.

— Його мало не було втрачено.

— Ти все зробив добре, — сказав Учитель.

— Ми все зробили добре, — відповів Ремі, вкладаючи наріжний камінь у спраглі руки Учителя.

Учитель у захваті усміхався.

— А пістолет? Ти протер його?

— Я поклав його в бардачок, звідки взяв.

— Чудово. — Учитель ще хильнув коньяку і простяг пляшку Ремі: — Давай вип’ємо за наш успіх. Кінець уже скоро.

Ремі вдячно взяв пляшку. Коньяк був солонуватий, але він не зважав, відчуваючи насолоду від тепла у крові. Однак тепло в горлі Ремі швидко перейшло в жар. Послабивши краватку, він повернув пляшку Учителю.

Поклавши пляшку в кишеню, Учитель простяг руку й витяг з бардачка маленький револьвер, який поклав у кишеню своїх штанів.

— Ремі, — сказав він із жалем у голосі, — ти в курсі, що ти єдиний, хто знає мене в обличчя. Я дуже довіряв тобі.

— Так, — сказав Ремі, почуваючись дуже зле й далі послабляючи краватку. — І це знання я заберу з собою в могилу.

Учитель мовчав.

— Вірю, що так воно і буде.

Набряк перекрив дихання Ремі, викликавши страшні судоми, і він упав на кермо, схопившись за горло. Тепер йому стало зрозуміло, чому коньяк видався солоним.

Ремі підняв голову й побачив, що Учитель спокійно сидить поряд з ним, дивлячись прямо перед собою через лобове скло. Йому захотілося кинутися на Учителя, але його всього паралізувало, він ледь міг поворухнутися. Ремі спробував зціпити кулаки й натиснути на клаксон, але сповз із сидіння і впав поряд із Учителем, схопившись за горло, не в змозі вимовити ні слова.

Учитель вибрався з лімузина, задоволено відзначив, що поряд нікого нема. «У мене не було вибору, — сказав він собі, — Ремі сам вибрав свою долю».

Несподіваний візит Роберта Ленґдона в Шато Війєт став для Учителя удачею, та водночас створив проблеми. Ленґдон приніс наріжний камінь, що було приємним сюрпризом, але й привів на хвості поліцію. У замку всюди були відбитки пальців Ремі, як і в коморі в центрі прослуховування, де працював саме Ремі, але який був зв’язок між діяльністю Ремі та діями Учителя? Ніхто не міг його запідозрити, якщо тільки Ремі не видасть, але тепер цього можна не боятися.

За хвилину Учитель уже йшов через Сент-Джеймс Парк. Тріумфально перетинаючи парк, він міг бачити свою мету. Той лицар в Лондоні лежить, що папа хоронив. Тільки-но учитель почув цей вірш, він уже знав відповідь, бо, місяцями прослуховуючи розмови Соньєра, чув, як Великий магістр згадував славетного лицаря, і натяк на цього лицаря у вірші був надзвичайно прозорий, якщо тільки знати це. І саме ця могила мала б підказати останній пароль, який і досі був таємницею.

Шукайте кулю: місце їй у нього на могилі.

Він запхав криптекс подалі в праву кишеню, а маленький револьвер — у ліву, щоб його ніхто не побачив, і зайшов у храм — у найвеличнішу в Лондоні будівлю, споруджену майже дев’ять століть тому.

Тільки-но Учитель сховався від дощу, як єпископ потрапив під дощ. На гладенькому асфальті аеропорту Біггін-Гіл Арінґароса вийшов зі свого маленького літака, підбираючи сутану, щоб не намочити її. Він сподівався, що його зустріне капітан Фаш. Натомість до нього підійшов з парасолькою молодий британський поліцейський.

— Єпископ Арінґароса? Капітан Фаш попросив мене подбати про вас. Він запропонував мені відвезти вас до Скотленд-Ярду. Він вважає, що там буде для вас найбезпечніше.

Найбезпечніше? Арінґароса глянув на свій важкий портфель з облігаціями Ватикану. Він майже забув про нього.

— Так, дякую.

Він сів у поліцейську машину з думкою, де може бути Сайлас. За хвилину він отримав відповідь, почувши потріскування поліцейського сканера.

Орм-Курт, 5.

Арінґароса вмить упізнав цю адресу.

Це резиденція «Opus Dei» в Лондоні.

Він обернувся до водія.

— Який Скотленд-Ярд? Негайно відвезіть мене на Орм-Курт!

Розділ 73

Відтоді, як було запущено пошук, Ленґдон не відводив очей від екрана.

П’ять хвилин. Лише дві позиції. Обидві не стосуються суті справи.

Він почав непокоїтися.

Нарешті комп’ютер ще раз пискнув.

— Такий звук, ніби ще щось знайшлося, — озвалася Гетем із сусідньої кімнати, — яка назва?

Ленґдон глянув на екран.

АЛЕГОРІЇ ГРААЛЯ В СЕРЕДНЬОВІЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ:

ТРАКТАТ ПРО СЕРА ГАВЕЙНА ТА ЗЕЛЕНОГО КОРОЛЯ.

— Дослідження про Зеленого Короля! — крикнув він.

— Це не те, — Гетем знову з’явилась у дверях із чашкою розчинної кави. — Не так і багато міфічних зелених гігантів поховано в Лондоні. Але будьте терплячі. Це гра в цифри. Нехай машина працює.

За наступні кілька хвилин комп’ютер видав ще кілька посилань на Грааль.

Через чотири хвилини, коли Ленґдон почав боятися, що вони не знайдуть те, заради чого прийшли, комп’ютер видав ще одну позицію:

ГЕНІЙ ГРАВІТАЦІЇ: БІОГРАФІЯ СУЧАСНОГО ЛИЦАРЯ.

— «Геній гравітації»? — Ленґдон покликав Гетем. — Історія життя сучасного лицаря? Давайте глянемо.

І він натиснув на лінк.

…почесний лицар сер Ісаак Ньютон…

…у Лондоні 1727 року і…

…його могила у Вестмінстерському абатстві…

…Александр Поуп, друг і колега…

— Я гадаю, він є «сучасним», якщо порівнювати його із середньовічними королями, — гукнула Софі бібліотекарці. — Це стара книга. Про сера Ісаака Ньютона.

Гетем у дверях похитала головою.

— Це не те. Ньютона було поховано у Вестмінстерському абатстві — а це для англійських протестантів. Там ніяк не міг бути Папа Римський. Молоко й цукор?

— Софі кивнула.

— А вам, Роберте? — чекала Гетем.

Ленґдон відвів очі від комп’ютера й випростався.

— Наш лицар — то сер Ісаак Ньютон.

Софі залишилася сидіти.

— Про що ви говорите?

— Ньютон похований у Лондоні, — пошепки заговорив до неї Ленґдон, — його праці сприяли появі нової науки, яка викликала гнів церкви. Він був Великим магістром Пріорату Сіону. Чого ще треба?

— Чого ще? — Софі вказала на рядки вірша: — А як щодо лицаря, якого ховав папа? Ви чули, що сказала міс Гетем. Ньютон не міг бути похований папою католиків.

Ленґдон потягся за комп’ютерною мишею.

— А хто сказав, що там має бути Папа Римський?

Він задав гіперлінк «Pope»[37], і з’явилося ціле речення:

Церемонією поховання сера Ісаака Ньютона, на якій були присутні королі й шляхта, керував Александр Поуп[38], його друг і колега, який виголосив зворушливе прощальне слово перед тим, як кинути грудку землі на його труну.

Ленґдон глянув на Софі.

— Той лицар в Лондоні лежить, що А. Поуп хоронив.

Софі завмерла, вражена.

Жак Соньєр, майстер подвійних загадок, укотре довів, що був надзвичайно розумною людиною.

Розділ 74

І раптом Сайлас прокинувся.

Він не знав, як довго спав. «Чи це мені наснилося?» Сівши на солом’яний матрац, він прислухався до