Твердиня - Максим Іванович Кідрук
Вогонь догорав. Ніхто не збирався підкидати галузок. Користі з полум’я не було ніякої — світло розчинялось у краплинках вологи, що зависли у повітрі, а сивий дим лише погіршував видимість.
— Why[101]?.. — чийсь шепіт донісся до українця зліва.
— Що чому? — перепитав Левко.
Пауза.
— Що ти сказав? — Голос Семена доходив з протилежного боку напівзгаслого вогню (їх розділяло не більше двох метрів, та хлопці не бачили один одного), просто навпроти.
— Хтось із вас спитав «чому?», от я й уточнюю: що чому?
— Я мовчав, — мовив росіянин.
— Я теж нічого не говорив. — Голос Ґрема напливав справа.
— Сатомі?
— Я тут. — Японка сиділа між Сьомою і Ґремом. — Я нічого не казала.
Левко і так знав, що то не вона, голос був чоловічий, просто хотів розібратися з тим, хто де сидить. Він усвідомив, що хлопці й дівчина розташувались навпроти, тоді як питання надійшло… зліва.
Заморожені майже до нуля Кельвінів мурашки висипали на спину й передпліччя.
— Ви мене розводите? — натужно процідив Левко.
— Що трапилось, Лео? Що ти почув? — Семен нахилився, і його лице на якийсь час вималювалось над пригаслим вогнищем.
Українець мовчав, дослухаючись.
(…іноді вам здаватиметься, що чуєте голоси…)
Нетрища приглушено шумували, але в їхньому шепоті не було нічого загрозливого.
Приверзлося?
Е, ні. Левко пересунувся праворуч, де між наметами й багаттям лежали наплічники. Навпомацки відшукав свій рюкзак, блискавично висипав на каремат усе, що в ньому було, і дістав з самого дна противедмежий балончик «Frontiersman». Стиснув його у правій руці.
— Ви точно нічого не чули? — Мурахи повзали під шкірою Левка вже по всьому тілу. Навіть у пальцях ніг і під нігтями.
— А що ми мали чути? Ти ж не…
За табором голосно хруснула гілка. Сьома не договорив. Українець розвернув голову в напрямі, з якого надійшов хрускіт. Дві хвилини Левко не чув нічого, крім власного дихання і скапування вологи на листі високо в кронах. Він думав, як з біса моторошно сидіти отак, мов сліпець, коли від молочної білості починає мерехтіти в очах, і кожної секунди чекати, що з найближчих кущів на тебе кинеться щось дике й лихе, а ти не встигнеш не те що зреагувати, а навіть роздивитись до пуття те, що вискочило з туману.
Спливло ще три хвилини. З іншого боку вогнища щось заворушилося.
— Хто це? — кинув у білу безмовність українець, а уява вже малювала картини того, як невідомий науці хижак, безшумно розправившись із його друзями, ласує їхніми теплими нутрощами.
— Я, — обізвалась Сатомі.
— Ти куди? — Левко почув стурбований голос американця.
— Хочу відлучитися.
— Куди? — наполягав Ґрем.
— У те місце, куди Сьома радив виходити, прив’язуючись до намету, — невдоволено буркнула японка.
Сатомі чула хрускіт гілки, проте не надала йому значення. Гілки тріскали й раніше, і нічого страшного не відбувалося. Крім того, їй справді припекло в туалет.
— Не відходь далеко, — заклопотано попрохав українець.
Якби не туман, хлопці побачили б, як дівчина червоніє від сорому й обурення.
— Годі вам! Випроваджуєте, наче у відкритий космос.
Сатомі взяла Семенів світлодіодний ліхтар «Outwell Vektor» і потупала в кущі. Хлопці чули, як шелестить трава під її ногами і поскрипують, відхиляючись, гілки.
За десять кроків японка спинилася, шелест стих. Обернулася — табору не було видно. Втім, вона досі була близько. Постоявши секунду й освітивши клубки туману, що ніби наповзали один на одного, дівчина пішла далі. Сатомі не могла дозволити, щоб хлопці чули, як вона дзюрить. Просто не могла.
Шарудіння і поскрипування, відновившися, стали віддалятися від табору. Почувши їх, Левко гукнув:
— Сатомі, не відходь дале…
І в цей момент японка пронизливо заверещала:
— А-а-а-а-а-а!!! Допоможіть! Тут хтось є! А-а-а!!!
Українець не усвідомив, як скочив на ноги. Попереду тріщало галуззя — Ґрем і Сьома рвонули навпростець до Сатомі, чиї крики стихли, поступившись гучним схлипуванням. Сам він вирішив не перти напролом і подався праворуч, обходячи місце, де стояла дівчина. Якщо він не бачить, значить, і його не бачать теж.
Американець із росіянином добігли до Сатомі.
— Що з тобою?
— Хто тут?
— Я бачила… бачила… когось, — затинаючись, говорила японка, — ось там… просто попереду.
— Кого?
Левко чув, як тремтить голос Семена, але зберігав спокій. Українець був радше напружений, ніж нажаханий. Їх хочуть налякати. Якби їх хотіли повбивати, то давно перерізали б горлянки. Стараючись ступати обережно, хлопець заглиблювався в ліс.
— Не знаю, Сьома… там хтось стояв… у тумані…
— Хто тут?! — оглушливо скрикнув Ґрем. — Що вам треба?
«Правильно, покричи, янкі, — скрушно похитав головою українець, — покажи їм, де твоя макітра».
У відповідь — ні звуку.
— Тобі приверзлося, — трохи сердито проказав росіянин.
У тумані попереду нікого не було.
— Але я бачила…
— Там нема нікого. Пішли до табору, — обрубав Семен.
Левко почув, як тихо зашаруділо гілля за кілька метрів від нього.
— А де Лео? — спохватився Ґрем.
— Лео, ти в таборі? — гукнув росіянин.
Українець вирішив не відповідати. М’яко пригинаючи ступнями траву, він посувався до місця, де Сатомі засікла невідомий силует.
— Лео, що за жарти? — Мулат намагався говорити строго, але голос розколювався від перестраху.
Пригнувшись, Левко дивився під ноги, щоб ненароком не наступити на суху галузку й не накоїти шуму. Піднявши очі, він помітив, що туман трохи розійшовся, оголивши просіку, оточену двома рядами схожих на бамбук рослин. У кінці просіки, за десять метрів від Левка, хтось стояв. Серце похлинулося скаженим клекотом. Сірий силует проступав крізь туман, наче накритий білим рядном мрець на столі у моргу. Стояв і не рухався.
Українець не бачив обличчя, воно було сірим, пливким, як і весь обрис, але, судячи з положення голови, очі були спрямовані просто на нього.
Хлопець відчув, як унизу живота зціпило м’язи, а в кишках зануртувало. Сміливість вивітрилась, і він ледь не закричав, як Сатомі хвилину тому. Пальці похололи, а на долонях виступив холодний піт. Саме завдяки
