Янголи і демони - Ден Браун

— Це один із кардиналів?

Ленґдон не міг цього знати, але не уявляв, хто б це іще міг бути. Він придивився до світлої плями внизу. Не рухається. Жодних ознак життя. Однак... Ленґдон завагався. Тіло перебувало в якійсь дуже дивній позі. Здавалося, воно...

Ленґдон гукнув.

— Гей там?

— Думаєте, він іще живий?

Відповіді не було.

— Він не рухається, — сказав Ленґдон. — Але в мене таке враження... Та ні, це неможливо.

— Яке враження? — Вітторія тепер теж зазирала в отвір.

Ленґдон примружився.

— У мене таке враження, наче він стоїть.

Вітторія затамувала подих і теж опустила голову в отвір, щоб краще бачити. За мить вона випросталась.

— Маєте рацію. Він і справді стоїть! Може, він іще живий і погребує допомоги! Агов?! — гукнула вона. — Мі può sentire?

У відповідь — тиша. Від запліснявілих стін навіть не йшла луна.

Вітторія рішуче рушила до хисткої драбини.

— Я лізу вниз.

Ленґдон схопив її за руку.

— Ні. Це небезпечно. Я сам полізу.

Цього разу Вітторія не наполягала.

66

Чиніта Макрі лютувала. Тепер вона сиділа спереду в мікроавтобусі Бі-бі-сі, який зупинився на одному з перехресть на віа Томачеллі. Ґюнтер Ґлік вивчав карту Рима. Було зрозуміло, що він заблукав. Як Макрі й побоювалась, таємничий незнайомець подзвонив знову і надав нову інформацію.

— П’яца дель Пополо, — не здавався Ґлік. — Ось що нам потрібно. Там є якась церква. А в ній — доказ.

— Доказ. — Чиніта перестала протирати окуляри і повернулась до нього. — Доказ, що вбили кардинала?

— Так він сказав.

— А ти віриш усьому, що тобі кажуть? — Чиніта вкотре пошкодувала, що не вона тут керує. Відеооператори повністю залежать, від навіжених репортерів, з якими працюють. Якщо Ґюнтер Ґлік хотів перевірити якусь інформацію, хоч і дуже недоладну, Макрі і була змушена йти за ним, як песик на мотузці.

Вона дивилась, як Ґлік сидів на місці водія, рішуче виставивши вперед підборіддя. Його батьки напевно були якимись невдахами, не позбавленими, однак, почуття гумору, думала вона. Це ж треба — дати синові таке ім’я. Ґюнтер Ґлік. Не дивно, що хлопець постійно намагається щось комусь довести. Але, попри смішне ім’я і нестримне прагнення прославитись, Ґлік був по-своєму милий... м’який і безпосередній... як Г’ю Ґран, коли обкуриться.

— Може, краще повернутися до Святого Петра? — терпляче запитала Макрі. — Цю таємничу церкву ми можемо знайти й пізніше. Конклав розпочався годину тому. Що, як кардинали дійдуть згоди, коли нас там не буде?

Ґлік ніби не чув її.

— Думаю, зараз треба повернути праворуч, ось тут. — Він повернув карту іншим боком і знову втупився в неї. — Правильно, якщо зараз повернути праворуч... а тоді відразу ліворуч. — Він рушив, збираючись заїхати на вузьку вуличку попереду.

— Обережно! — закричала Макрі. Вона була відеооператором і швидко підмічала все, що відбувається навколо. На щастя, Ґлік теж не був роззявою. Він різко натиснув на гальма, і мікроавтобус зупинився перед перехрестям в останню мить перед тим, як на нього невідомо звідки вилетіли одна за одною чотири «альфа-ромео». Автомобілі промчали на шаленій швидкості, але вже за квартал сповільнилися і різко звернули ліворуч — саме туди, куди збирався їхати Ґлік.

— Маніяки! — спересердя крикнула Макрі.

Ґлік був приголомшений.

— Ти бачила?

— Аякже! Вони нас мало не вбили!

— Та ні, я про автомобілі, — схвильовано сказав Ґлік. — Вони були всі однакові.

— Це означає лише те, що в цих маніяків убога фантазія.

— В усіх автомобілях було повно людей.

— То й що?

— Чотири однакові авта, у кожному — по четверо пасажирів?

— Ти ніколи не чув про спільне користування автомобілем?

— В Італії? — На перехресті Ґлік подивився в обидва боки. — Та вони тут навіть не чули про неетилований бензин. — Він натиснув на газ і помчав услід за чотирма «альфа-ромео».

Макрі відкинуло назад.

— Що це ти виробляєш, чорт тебе забирай?!

На швидкості Ґлік проскочив квартал і звернув ліворуч.

— Щось мені підказує, що не тільки ми з тобою зараз поспішаємо до цієї церкви.

67

Спуск був повільний.

Щабель за щаблем Ленґдон сходив скрипучою драбиною... глибше й глибше в підземелля каплиці Кіджі. У діру демона, думав він. Обернувшись обличчям до стіни, він розмірковував, скільки ще тісних темних камер йому судилося пережити за один день. Драбина при кожному кроці загрозливо скрипіла, від різкого смороду й вологи можна було задихнутись. Куди ж, чорт забирай, подівся Оліветті, думав Ленґдон.

Угорі він усе ще бачив силует Вітторії, що світила йому паяльною лампою. Чим нижче він спускався, тим слабшим ставало блакитне світло. Єдине, що посилювалось, то це сморід.

На дванадцятій сходинці ледь не сталося лихо. Нога Ленґдона натрапила на слизьке від плісняви місце, і він мало не впав. В останню мить якось устиг схопитися обома руками за драбину і тільки чудом не зірвався й не полетів на дно. Проклинаючи все на світі, Ленґдон налапав ногою наступний щабель і поліз далі.

Ще через три щаблі він знову мало не впав, але вже не через згниле дерево. Його пройняв жах. Просто перед собою він побачив заглиблення в стіні, у якому лежало кілька черепів. Трохи оговтавшись, він побачив, що на цьому рівні в камері вирубані погребальні ніші і у всіх них покояться скелети. У слабкому блакитному сяйві порожні очні ями й напівзгнилі грудні клітки виглядали страхітливо.

Скелети у світлі полум’я, скривився Ленґдон, згадавши, що тільки місяць тому йому довелося пережити щось схоже. Вечір кісток і вогню. Це була доброчинна вечеря при свічках у Нью-Йоркському музеї археології — лосось із ромом у тіні скелета бронтозавра. Запросила його Ребекка Штросс — у минулому модель, а тепер експерт з питань мистецтва журналу «Таймз» — такий собі вихор з чорного оксамиту, цигарок і великих силіконових грудей. Відтоді вона телефонувала йому двічі. Ленґдон не віддзвонив їй у відповідь. Зовсім не по-джентльменськи, дорікнув він собі і застановився, як довго витримала б Ребекка Штросс у такій смердючій ямі.

Ленґдон відчув велике полегшення, коли замість чергового щабля його нога налапала м’яке вологе дно. Запевнивши себе, що стіни не зімкнуться в нього над головою, він повернувся обличчям до крипти. Вона була кругла і мала в діаметрі близько двадцяти футів. Знову прикривши ніс і рот рукавом, Ленґдон подивився на тіло. У напівтемряві воно розпливалося. Він бачив лише білий силует людини, повернутої в інший бік. Нерухомий. Мовчазний.

Обережно йдучи до цього силуету крізь темряву крипти, Ленґдон намагався збагнути, що ж він таке