Темні таємниці - Андрій Анатолійович Кокотюха

– Алергія в кого? – Ольга взяла з комода пластинку таблеток. – Лоратадин. А ось зодак. Моя Яна такі приймає, у неї алергія на рибу, – вона насторожилася. – Чекайте, тут же аптеки ніде нема. Де ви це взяли? У вас алергія… Таміло Григорівно?

У відповідь нічого не почула. Замість того на її очах Вадим Чотар мішком повалився на підлогу, впустивши при цьому ковіньку.

– Тепер уже знаю, – процідила Таміла Радзівіл. – Ваша Яна ще та зараза.

Кімната гойднулася.

– Ви… Як…

– Не треба вам було сюди сьогодні їхати. Я на вас не чекала.

Чи здалося, чи голос її став грубшим.

Злішим – так точно.

Ще в ньому почулася втома.

А з сусідньої кімнати вийшов Макар Гнатюк.

З пістолетом.

Частина шоста

Серце Піщаного

1

Вона не опиралася, бо Макар Гнатюк сказав – зараз поведуть до Яни.

Хоча почни Ольга опиратися, це б нічого не дало. Її охопила цілковита апатія, вона чи не вперше від початку пошуків доньки гостро відчула власну безсилість, що дорівнювало визнанню поразки. До того ж на боці Піщаного була сила: після того, як знепритомнів Чотар, у будинку Таміли Радзівіл де не взялися мовчазні бійці в однаковій чорній формі, з балаклавами на головах, озброєні й небезпечні. Їх було четверо, команда спритно підхопила Вадима й виволокла надвір. Така сама доля могла чекати на неї, тож Ольга пішла сама, покірно.

Гнатюк сів за кермо її «опеля». Таміла вмостилася ззаду, тож Ользі нічого не лишалося, як добровільно сісти поруч із водієм. Вони рушили за чорним бусом. Чомусь зовсім не здивувалася, коли невеличкий кортеж повернув до «Затишку» й заїхав у відчинені навстіж ворота. Покинутий санаторій ще вчора хтозна-чому викликав у Ольги незрозумілий острах та відчуття небезпеки.

Куди поділи Чотаря – поняття не мала. Усередину її повів особисто Гнатюк. Кілька разів Ольга намагалася заговорити до нього, та слова мовби розбивалися об стіну. Спершу опинилася у великому занедбаному холі, де ще дивом лишилися старі порошні дивани й крісла та облуплене мозаїчне панно на стіні. Побачила цю апокаліптичну картину, бо крізь скло, хай укрите шаром бруду, пробивалося місячне сяйво – ніч видалася зоряною і ясною. Думала – поведуть кудись нагору. Та Гнатюк узяв за лікоть, спрямував у кінець холу, звідти – праворуч, до сходів, далі – повз сходи, вниз, до підвалу.

Тут він відчинив важкі залізні двері, легенько підштовхнув Ольгу, і в очі одразу вдарило світло. Не аж таке яскраве, та після темряви видалося спалахом. Швидко звикнувши, вона побачила перед собою довгий освітлений коридор, обабіч якого були двері з замащеним білою фарбою склом. Ольга й без підказки розуміла – їй треба йти аж у кінець. Кожен крок відбивався луною, перехід нагадував бункер із фантастичного фільму. Ефект підсилювала керамічна плитка, якою обклали стіни: нового зразка, до того ж не з дешевих. Такою зараз оздоблюють холи офісних приміщень чи житлових будинків.

Підземелля обладнали не так давно.

Діставшись кінця, Ольга зупинилася перед глухою стіною. Гнатюк відімкнув двері ліворуч, і відкрився ще один коридор, не такий довгий, але не менш похмурий. Тут знову треба було йти до кінця. Двері праворуч, які штовхнув конвоїр, не треба було відмикати.

– Ласкаво просимо! – перше почуте від нього за весь час.

Ольга обережно ступила всередину.

Яни не побачила.

Невеличке квадратне приміщення, яке водночас нагадувало лікарняну палату й відносно комфортну камеру, виявилося порожнім. Застелене білим простирадлом ліжко біля стіни, маленька біла тумбочка, за ширмою – куточок для душу й туалету. Поруч – рукомийник, за розміром подібний до іграшкового. Жодного вікна, лиш вентиляційний отвір.

– Де…

Ольга повернулася, але запитати не мала кого. Двері зачинилися, клацнув замок. Про всяк випадок штовхнула їх, переконалася – міцно. Не маючи, що робити далі, вона лягла на ліжко, не скидаючи взуття. Світло галогенної лампи дратувало, та вимкнути не вдалося, не знайшла вимикача.

Якщо Яна десь тут, тепер Ольга чітко уявляла собі становище доньки.

Нічого не лишалося, крім заплющити очі, затулити рукою. Думки роїлися, ніяк не збиваючись купи. Вона не могла дати їм ладу, заплуталася, бо все розбивалося об її, Яни й Чотаря теперішнє становище. Ольга не знала, що з ними буде далі.

І найбільше дратувала неможливість діяти, як звикла.

Дивно, але вдалося трохи подрімати. Це був неспокійний, уривчастий, але все ж таки сон, здатний дати відпочинок і нові сили. Вона могла б заснути міцніше, та в дверях раптом клацнув замок. Поки вони відчинялися, Ольга сідала на ліжку. Хто б не заходив, вона відчувала непереборне бажання кинутися, учепитися в горло.

– Знову добрий вечір!

Таміла Радзівіл, у білому накрохмаленому халаті, із такою самою хрусткою від крохмалю шапочкою на голові, незмінних круглих окулярах із сучасною оправою.

– Де Яна? – різко запитала Ольга.

– Тут, – спокійно відповіла Таміла, акуратно причиняючи двері. – Ви з вашим другом досить швидко вирахували правильне місце. Треба подумати, де ми помилилися, і внести корективи в питання безпеки. Здається, багато часу минуло, хоча ви вперше заїхали сюди трохи дві доби тому.

– Ви на нас чекали.

– Не брехатиму – чекали.

– І знали від вашого спільника, того товстого трупоріза з Шацька, що ми з Чотарем не подружжя. Ніхто, крім нього, не міг вам цього сказати.

– Знову не брехатиму, – Таміла легенько посміхнулася. – Треба ж у Шацьку знайти саме ту людину, яка нам допомагає.

– Вашого спільника.

– Називайте, як хочете. Цікаво було споглядати, як ви старанно граєте в чоловіка й дружину.

– Де Яна? – повторила Ольга.

– Кажу вам – тут, на цій території. Ваша донька не знає, яку місію виконує.

– Місію?

– Ви теж цього не зрозумієте, – прибравши посмішку, Таміла зітхнула з відчутним сумом.

– Я? – Ольга тицьнула себе вказівним пальцем у груди.

– Не ви персонально, – терпляче пояснила лікарка. – Такі, як ви. Подібні до вас. Нібито успішні, благополучні мешканці великих міст. Та не обов’язково великих. І не конче міст, щоб ви розуміли. Є містечка, котрі збереглися й не занепали. Бо вони були, є або певної миті стали комусь потрібні. Про ваш Київ узагалі не кажу.

– Він і ваш теж.

– Хіба за місцем народження, – парирувала Таміла. – Уже сорок років як моє рідне місце, місце моєї сили – тут, у Піщаному. Сталося так, що це місце вирішили позбавити сили байдужі до всього люди. Не про тих, хто при верховній владі,