Темні таємниці - Андрій Анатолійович Кокотюха

Тепер зойкнула Ольга.

Ледь не зомліла.

12

Назад вирішили не вертатися.

Дорога, названа проклятою, сама вела у Піщане, хай звивисто, як колись у не таку вже давнину. Тим більше, якусь частину шляху вони вже подолали. Брудний «гольф» Ольга без жалю лишила і не стрималася – буркнула щось на адресу того, хто побив її «опель». Та це швидше була реакція на подвійний шок: від полону, звідки дивом вирвалася, і від раптового вражаючого й моторошного Чотаревого відкриття.

Обом дуже хотілося, аби припущення виявилося хибним, плодом їхньої надто хворобливої фантазії.

Але досвід кількох останніх днів доводив – тут будь-який здогад, навіть найфантастичніший, неодмінно матиме підтвердження.

Поки їхали, мовчали. Тим часом споночіло, і всередині Ольги почав ворушитися лиховісний зрадницький хробачок. Їх двоє, надворі темно, почати пошук й здобути потрібний результат уже складно. Проте альтернативою було їхати в Шацьк, викликати поліцію й гаяти час. Що з огляду на жахливе відкриття було ще менш можливим та бажаним. Лишалося покластися на себе, на удачу й на ефект несподіванки.

Також – на Тамілу Радзівіл. Схоже, їй теж присутність на власній території дачника Макара Гнатюка не дуже до душі. Раптом вона про щось здогадується й зможе допомогти. До того ж Чотар ураз додумався: якщо Яну десь і тримають, то перше можливе місце – хутір, уподобаний Хароном. Дуже просто, проте там, де легко знайти, зазвичай шукають в останню чергу.

І все ж таки Вадим утримався від того, аби відразу рушати на підозрілий хутір.

Місце вибрано так, аби все довкола було видно мов на долоні, пояснив свою думку. Навіть уночі. Краще трохи почекати, усе обмізкувати, зорієнтуватися на місцевості. Без допомоги аборигенів не обійтися, тому кандидатура пані Радзівіл тут підходила найкраще, як не крути. Єдине, чого стереглися обоє, – аби не налякати жінку.

У селах лягають рано.

Особливо у таких, як Піщане.

В’їхавши в занурене в темряву й тихе село, Вадим скинув швидкість, намагаючись згадати, де шукати хату головихи. Зрозумівши – учора не дізнався, бо не мали потреби, вирішив іти шляхом найменшого опору. Усі шляхи тут вели до покинутого санаторію, і хвилин за двадцять вони дісталися до воріт «Затишку». До них тут же з гавкотом кинулася знайома трійця – Атос, Портос і Араміс. Потім з-за брами виткнувся невдоволений сторож, проти ночі ще дужче схожий на лісового мешканця.

На диво, довго гарикатися з ним не довелося. Ілько Демчук навіть не спитав, для чого їм пані Радзівіл. Буркнув – от, мовляв, припхалися, то нікому не треба, тут, бач, вчастили. Але дізнавшись, що прибулі мають до Таміли Григорівни важливу справу, нічого більше не спитав, дуже просто, на пальцях, пояснив, як до неї дістатися. Ще п’ятнадцять хвилин – і «опель» під’їхав до потрібної хвіртки.

Виявляється, сільська головиха мешкала недалеко від своєї, як вона висловилася, контори. На відміну від довколишніх хат, у неї світилося. Назустріч теж вибіг пес, грізно прогавкав. Господиня не забарилася, вийшла на ґанок, запитала в темряву:

– Кого?

– Доброго вечора! – виступив наперед Вадим. – Ми вчора були у вас, Григорівно. Батьки Яни Барви.

– Ну? Проти ночі вирішили сюди вибратися?

– Якщо проти ночі заїхали до вас – причина серйозна. Дозвольте зайти?

Таміла спустилася, ляснула долонею по стегну, підкликаючи пса. Той поміняв гнів на милість, навіть почав лащитися, ніби не він щойно хотів учепитися в якусь частину тіла непроханих гостей.

– Заходьте, не вкусить.

– Собаку годують, аби кусав, – зауважила Ольга. – Інакше для чого.

– Проходьте вже, – Таміла погано приховувала роздратування.

Чотар із Ольгою ступили в хату, аж тоді хазяйка відпустила пса. Увійшла слідом, зачинила двері.

– Я вас слухаю. Тільки, аби знали, багато часу не маю. Ми тут рано вкладаємося.

– Зрозуміло. Проте, Таміло Григорівно, не хочу обіцяти нічого, – мовив Вадим. – Так само не хочу зараз долучати до справи відповідні органи.

– Про що говорите?

– Про поліцію.

– Нам тут лиш поліції бракувало. Хоча… Раптом нашим старим людям від того стане цікавіше. Хоч якась розвага.

– Ви серйозно зараз?

– Ні. А ви?

Проста відповідь чомусь загнала Чотаря в глухий кут. Помітивши це, Таміла кивнула:

– Проходьте в кімнату.

Кімнат виявилося три. Усі – прохідні, зараз вони зайшли в найбільшу. Ольга хоч бачила подібну обстановку не раз, усе одно не могла звикнути, що повсякчас потрапляє в дитинство та юність, років на тридцять назад, коли типові меблеві «стінки» стояли в кожній хаті, вільні стіни прикрашали килими, а підлогу – довгі смугасті доріжки. Тут навіть пахнуло інакше, ніж у сучасних помешканнях, хай збудованих у ті часи, та все одно – оновлених не менш модними «євроремонтами».

Ольга зупинилася біля комода.

Чотар став біля неї, пропускаючи господиню вперед. Тепер вони обоє могли добре розгледіти її. Таміла ніби не збиралася спати. Принаймні халат ні про що не говорив, це лише домашній одяг.

– Слухаю. Якщо можна, не довго.

– Як піде.

– Ви забагато собі дозволяєте. Вриваєтесь…

– Ми приїхали. Чемно попросилися. Ви нас пустили, – мовив Чотар.

– Нехай так. Що далі?

– А далі, Таміло Григорівно, знову поговоримо про Яну. – Вони зі своїм другом пішли звідси.

– Ви особисто бачили це?

– Гнатюк сказав. При вас. Учора.

– А тепер є підозра: Гнатюк збрехав. Він знає, де Яна. Тримає тут, у Піщаному.

Таміла спохмурніла.

– Бути не може.

– Може.

– Я б знала.

– Отже, ви не знаєте, – Вадим облизав сухі губи. – До речі, ваша вода знаменита… Дайте напитися.

– Усе як має бути, – криво посміхнулася господиня. – Дайте води напитися, бо так їсти хочеться, що переночувати ніде.

– Тільки води.

Таміла вийшла на кухню.

Ольга вирішила не втручатися в розмову до останнього. Нехай уже Чотар сам дограє цю партію. Знічев’я глянула на комод.

Хазяйка повернулася з емальованим кухлем, з якого посміхався кумедний ведмедик із ромашкою в правій лапі.

– Дякую.

Чотар аж тепер відчув, наскільки спраглий. Вода виявилася холодною, заледве не крижаною, і таки дуже смачною. Він уже готовий був повірити: тут, у Піщаному, природа працює на довгожителів.

– Давно бачили вашого мисливця чи дачника, як там правильно? Макара Гнатюка, – він поставив кухоль на комод.

– Нині будній день. Ніби його машини тут не було, – Таміла глянула на Ольгу. – Може, вам водички?

Ольга кинула на хазяйку дивний погляд.

– Не думала, що у вас тут таке можливо. Хвалений клімат…

– Ви про що?

– Ага, ти про що? – здивовано спитав Вадим.

Позіхнув.

От що значить другу добу