«Аристократ» із Вапнярки - Олег Федорович Чорногуз

Окрім гречаної каші з вишкварками, яку Карло Іванович любив більше, ніж бухгалтерський арифмометр марки «Фелікс», він поважав також крученики і смажені лисички з паніровочними сухариками, що смакували йому зі свіжими помідорами. Але це були страви сезонні, і тому він вживав їх лише на день свого народження. На щастя, Бубон-старший народився своєчасно: тої пори лисички на базарі продавали якнайдешевше, а помідорів ніхто не хотів брати навіть за півціни.

У домі Бубонів їжі надавалося особливого значення, бо Тато Карло був певний, що розумові здібності цілком залежать від правильного харчування. Ховрашкевич з цього приводу мав свою теорію, але Карло Іванович на те не звертав уваги і дотримувався власної точки зору, яку він вичитав в одному з наукових журналів, але нікому про це не казав. Бо і йому, як усім, теж хотілося мати свою думку і тримати її при собі.

Карло Іванович ніколи нічого не доїдав до кінця. Навіть гречаної каші. Особливо, коли Мацеста Єлізарівна подавала йому ту кашу з молоком. Він її, не поспішаючи, вичерпував, як вино з балії, і коли ложка торкалася дна, яке з'являлося з-під молока, наче лисина, це викликало в Карла Івановича неприємні асоціації. Тож він, як правило, залишав трохи каші на дні. Мацесті Єлізарівні доводилося доїдати після всіх, бо, як вона казала, свиней у домі Бубонів не було, а посуд, як і сорочка Сідалковського, постійно вимагав чистоти.

Сьогодні ранок у Бубонів був особливий. Дем'ян нарешті пройшов «філіппіки» Ціцерона і приступив до його не менш палких промов проти Катіліни, тобто до так званих «катілінарій». Муза закінчила другий клас музичної школи і готувалася до третього. Мацеста Єлізарівна придбала у знайомої перукарки шиньйон, який нагадував віхоть соломи, вирваний бурею із стріхи хліва.

Мав щось і сам Карло Іванович Бубон, але від своїх домочадців приховував, бо не знав, як це для нього може скінчитися. Тому з якимсь ледь вловимим острахом поглядав на Мацесту Єлізарівну, якої боявся не менше, ніж ревізорів. Тільки їх він ненавидів, а Мацесту кохав і мріяв до старості проспати з нею на одній подушці. Карло Іванович дивився на неї і час від часу хапався то за груди, як хворий на серце, то за нагрудну кишеню, де лежали ліки, котрі, як йому здавалося, він раптом загубив. Мацеста Єлізарівна, як усі жінки, більше відчувала, ніж розуміла, інтуїтивно здогадувалася, що в Бубона щось негаразд, але що саме — ще не знала.

— Тебе, Карле, щось тривожить? — питала вона, але Бубон заперечливо кивав головою і відривав руку від грудей, під якими билося серце завбільшки з його кулак.

Трохи далі від серця, але ближче до грудей, між зовнішньою кишенею і шовковою підкладкою піджака в Бубона були зашиті дві фотокартки, які він носив тут з дня профспілкових зборів у «Фіндіпоші». І хоч йому було наказано запам'ятати Євине обличчя (яке, на думку Сідалковського, забути неможливо), а фото спалити, Карло Іванович не наважувався. Характер у нього був м'який, як перина, на котрій спали Масик Панчішка і його дружина Майоліка.

Перша фотокартка нагадувала Карлу Івановичу профіль Бріжіт Бардо, друга скидалася на анфас французької кінозірки, коли та тимчасово перебувала в заміжжі за німецьким промисловцем Гюнтером Саксом.

Це були знімки Єви Гранат — колишньої акторки з провінційного театру Індустріальної Балки, а нині дружини Адама Баронецького, чий рай вона збиралася залишити, незважаючи на грізні збори у «Фіндіпоші». Карло Іванович Бубон носив Євині фотографії біля серця і тепер ніскілечки не жалкував, що ця благородна місія випала саме йому — голові «бюро уваги». Правда, він був не тільки трохи збуджений, а й стривожений, наче стриножений кінь, якого лякали пута (а Бубона — фотокартки). Варто тільки Мацесті Єлізарівні перейняти звичку Карла Івановича і почати нишпорити в його кишені, як він у сумочці дружини, і фотознімки Єви будуть вкинуті у вогонь, а залишки волосяного покрову на голові Бубона — повністю знищені. На щастя, Мацеста Єлізарівна відносила сама себе до інтелігентних жінок і до кишень Карла Івановича не опускалася, навіть соромилась думати про це.

Бубон готувався до великих подій. Підтягуючи свої вельветові штани і пострілюючи по животу імпортними підтяжками, він збуджено котився між стільцями, кріслами, тумбочками своєї трикімнатної квартири, яка чимось нагадувала сучасну універсальну базу. По предметах, що тулилися тут, можна було, як по трудовій книжці, вивчати діяльність Карла Івановича. Де б він не працював — звідусіль у нього були речі. Тут ви могли знайти зовсім не потрібні йому «пальці» й «сухарі» для автомашини (Бубон працював в автоколоні), пляшки, колби, реторти (слід від роботи на склозаводі), під ліжком бігало два їжачки (принесені з «Фіндіпошу»), які так і не встигли стати шепеонами…

Бубон сидів і уявляв. Йому бачилися пікантні сцени на схилах Дніпра чи у під'їздах багатоповерхових будинків. Карколомні стрибки через тини, штурм переповнених автобусів, електричок. Карло Іванович переслідує Єву, страшенно потіє, не встигаючи за нею. Але його підганяють слова Сідалковського: «Пам'ятайте, Карле Івановичу, вам потрібно більше рухатися. Автобуси, таксі, електрички — ваші люті вороги».

Карло Іванович сідав на катер, що йшов на Труханів острів чи на Наталку, і походжав по палубі, як лицар плаща і кинджала. Він сідав поруч Єви та її нового прихильника-серцеїда і непомітно вивертав то кепочку з подвійним дном, що закупив її місцевком, то двобортний японський плащ. Він протикав дірку у «Бухгалтерських відомостях» і спостерігав за кожним їхнім рухом. Карло Іванович був задоволений. Ця гра дорослих йому починала подобатися. Жаль тільки, що Сідалковський на профспілкові гроші не дістав для нього прикладної бороди. Уява переносила Бубона з Труханового острова то у «Грот», що на Хрещатику, то в Голосіївський ліс, в «Аеліту». Бубон протикав пальцем газету і не спускав очей зі столика, за яким сиділа Єва і всмоктувала крізь синтетичну соломинку різноманітні коктейлі.

Бубон теж любив коктейлі, але без алкогольних напоїв. Він пив би їх, як і Єва (так йому здавалося), і ні на мить не забував би міняти кепочки та вивертати плащ.

— Усі закохані сліпі. І це полегшить вашу роботу, Карле Івановичу, — говорив йому Сідалковський. — Вони нагадують запізнілих кіноглядачів, що вскочили до зали, коли фільм уже почався, і, окрім екрана, нічого не бачать перед собою, хоч роблять вигляд, що їм видно все. Вони йдуть у пошуках свого місця, натикаючись