Замкнена кімната - Пер Валє

Він приїхав зразу після одинадцятої і кілька разів свиснув.

Довелось трохи почекати, зате Рея сама відчинила йому — боса, в довгій червоній нічній сорочці.

Привівши його до кухні, вона спитала:

— Ну що, знадобився тобі ліхтарик?

— Ще й як!

— Може, вип'ємо вина? До речі, ти вечеряв?

— Ні.

— От біда. Та я зараз щось приготую. Швидко. Ти зголоднів.

Чи він зголоднів?

Мабуть, так.

— Що там чувати зі Свердом?

— Здається, трохи прояснюється.

— Справді? Розкажи, мені страх як цікаво. О першій годині пляшка спорожніла.

Рея позіхнула.

— До речі, я завтра їду, — мовила вона. — І повернуся в понеділок, а може, аж у вівторок.

Мартін Бек хотів сказати: «Ну, на добраніч».

— Тобі не хочеться йти? — випередила вона його.

— Не хочеться.

— То ночуй.

Він кивнув головою, і вона додала:

— Але спати разом зі мною не велике щастя. Я кручуся й пацаю ногами навіть уві сні.

Мартін Бек роздягся й ліг.

— Ти хочеш, щоб я зняла свою халамиду?

— Так.

— Добре.

Рея роздяглася, лягла поряд і сказала:

— Більше нічого не буде.

Він подумав, що ось уже два роки спить сам.

— Ти дуже втомився?

Мартін Бек не відповів. Вона була тепла й зовсім близько біля нього.

— Знов ми не дійшли до мозаїки, — сказала Рея. — Байдуже, другого тижня дійдемо.

Він швидко заснув.

XXIX

В понеділок уранці Мартін Бек прийшов на службу, мугикаючи якусь мелодію, і один з молодших службовців, якого він зустрів у коридорі, вражено витріщився на нього. В суботу і в неділю він почував себе дуже добре, хоч і був сам. Давно вже йому не було так легко на душі. Мабуть, востаннє ще на Івана Купала тисяча дев'ятсот шістдесят восьмого року.

Може, вламуючись у замкнену кімнату Сверда, він сам виривається із власної в'язниці?

Мартін Бек розіклав перед собою виписки зі складських журналів, відзначив галочками прізвища, які за часом найбільше його влаштовували, і взявся за телефон.

Страхові компанії мають настійливу мету — загарбати якнайбільше грошей, тому ніколи не дають спочинку своїм службовцям. З цієї самої причини вони тримають документацію в найкращому порядку, а то ще, бува, хтось їх обдурить і залишить без прибутку.

А загалом не давати спочинку службовцям тепер увійшло в звичай.

«Неможливо, ми не маємо часу».

На це є різні способи, наприклад, той, до якого Мартін Бек удався в лабораторії у п'ятницю ввечері. Або інший: удати, що твоя справа ще терміновіша, ніж їхня робота; таке часто допомагає, коли ти уособлюєш державну установу. Щоправда, серед своїх таке не вдається, але є люди, на яких слово «поліція» має магічний вплив.

«Неможливо, ми не маємо часу. А вам треба терміново?»

«Дуже терміново. Ви мусите нам допомогти».

«Ми не маємо часу».

«Хто ваш безпосередній начальник?»

І так далі.

Діставши відповідь, Мартін Бек робив позначку в блокноті. Відшкодування виплачено. Справу владнано. Власник застрахованих товарів помер, поки дійшло до відшкодування.

Мартін Бек телефонував далі й питав, що його цікавило. Хоч не скрізь йому. щастило, однаково на краях блокнота було вже повнісінько нотаток.

Під час восьмої розмови йому раптом спало на думку спитати:

— А що роблять з пошкодженим вантажем, коли компанія виплатить відшкодування?

— Його звичайно перевіряють. Коли він не дуже пошкоджений, наші службовці можуть його купити за півціни.

Ну так. На цьому теж можна трохи виграти.

Йому раптом згадався випадок із власної практики. Двадцять два роки тому, щойно одружившись, він жив досить бідно. Поки народилась причина одруження, Інга, його дружина працювала в страховій компанії. І раз купила там дешево чимало пошкоджених під час транспортування банок препоганого бульйону. Вони кілька місяців харчувалися ним. І відтоді йому було гидко навіть дивитися на бульйон. Може, Калле Сверд чи якийсь інший експерт покуштував той бульйон і визнав його непридатним для їжі?

Мартінові Беку не довелось дзвонити дев'ятий раз. Бо подзвонили до нього. Комусь його самого було треба.

Невже?..

Ні, не вгадав.

— Бек слухає.

— Це Єльм.

— Добрий день, чудово, що ти подзвонив.

— Певне, що чудово, — відповів той. — Але, кажуть, ти тут поводився пристойно, а крім того, я надумав зробити тобі послугу наостанці.

— Як наостанці?

— А так, поки тебе не зробили начальником управління. Я бачу, ти знайшов свою гільзу.

— Ви її дослідили?

— А чого ж, по-твоєму, я дзвоню, — дратівливим тоном сказав Єльм. — Хіба в нас є час на порожні балачки?

Мабуть, у нього є якась новина, подумав Мартін Бек. Єльм завжди дзвонив, коли міг чимось приголомшити. В усіх інших випадках доводилось терпляче чекати письмового висновку. А вголос він сказав:

— Я тобі дуже вдячний.

— Ото ж бо, — полагіднішав Єльм. — То слухай. Гільза твоя надто нікудишня. З таким матеріалом важко працювати.

— Розумію.

— Що ти розумієш… Але ти хочеш знати, чи та гільза пов'язана з кулею, яку витягли з самогубця?

— Так.

Мовчанка.

— Так, — ще раз сказав Мартін Бек. — Дуже хотів би знати.

— Пов'язана, — відповів Єльм.

— Справді?

— Хіба я тобі не казав, що ми тут не ворожимо, а досліджуємо?

— Вибач. Отже, гільза від тієї кулі?

— Так. А пістолета в тебе часом немає?

— Ні, я не знаю, де він може бути.

— Зате я знаю, — сухо відповів Єльм. — Цієї хвилини він лежить у мене на столі.

У лігві спецгрупи на Кунгсгольмсгатан панував гнітючий настрій. Бульдозер Ульсон помчав нагору по настанови. Начальник центрального управління звелів простежити, щоб нічого не потрапило в пресу, і тепер Бульдозер побіг з'ясовувати, що саме не повинне було потрапити в пресу.

Кольберг, Ренн і Гунвальд Ларсон мовчки сиділи в позах, що нагадували пародії на Роденового «Мислителя».

У двері постукали, і відразу до кабінету зійшов Мартін Бек.

— Вітаю вас.

— Привіт, — відповів Кольберг.

Ренн кивнув, а Гунвальд Ларсон навіть не повернув голови.

— Ви чогось усі похнюпилися.

Кольберг оглянув свого давнього приятеля.

— Є чого хнюпитись. А ти мов огірочок, наче тебе підмінили. Чим ми завдячуємо твій візит? Сюди не приходять з власної волі.

— Вважай, що я виняток. У вас тут десь сидить один пустун на прізвище Маурітсон.

— Ну, — відповів Ренн. — Убивця з Горнсгатан.

— Навіщо він тобі? — підозріло спитав Кольберг.

— Хочу з ним зустрітися.

— Навіщо?

— Трохи побалакати, якщо це можна влаштувати.

— Даремна праця, — сказав Кольберг. — Він балакає, але все не те.

— Відмагається?

— Геть від усього. Але в нас є докази. Ми знайшли маскарадний костюм у будинку, де він мешкає. І зброю, якою здійснено вбивство. І все це свідчить на нього.

— Як?

— Серійний номер на пістолеті стертий. І рівчачки на металі зроблені точилом, яке належить йому,