Твій на місяць - Анастасія Соловйова

— Чим займемося до вечора? — доїдаю яєчню з сосисками і дивлюся на Романа.

— Усім, що тільки є в цій глушині.

— Бу-бу-бу! Цілком затишна така глушина, мені подобається, — я наближаюся до вікна і спостерігаю, як сніжинки повільно опадають на землю.

Роман підходить ззаду, обвиває мою талію руками і впирається підборіддям у плече. Щока до щоки. Відключаюсь від реальності, щоб повністю ввібрати цю мить: тісні обійми, його гаряче дихання, аромат морського гелю для душу, щетина, що приємно поколює мою шкіру.

— Пробач, якщо завдав тобі болю своєю відмовою та байдужістю, — тихо вимовляє Роман. — У майбутньому я ще наламаю дров. Заздалегідь вибач.

— Давай жити тут і зараз, — повертаюся до нього, торкаюся пальцями до його губ, перехоплюю потемнілий погляд. — Сьогодні у нас все чудово, хай так і буде.

— Зовсім ти не хочеш тверезо дивитись на речі, — хитає він головою. — Але знаєш, може, ти й маєш рацію. Думки про майбутнє отруюють щасливі миті сьогодення.

Він коротко цілує мене. Іде у свою кімнату, щоб взяти якісь речі, а я знову дивлюся у вікно, обіймаючи себе руками за плечі.

Не хочу ні на мить залишатись одна в цей день. В душу прослизає добре знайомий холодок, серце здавлює туга. Чорт! Адже я спеціально обрала саме ці вихідні для спільної поїздки з Романом. Не хотіла мучитись одна в гуртожитку і чекати на дзвінок від того, хто ніколи не зателефонує.

Ранкова ейфорія вщухає. Прокинувшись, я ще не до кінця усвідомлювала, яке сьогодні число, спогади про нашу пристрасну ніч витіснили погані думки. І ось вони знову лізуть у голову. Поговорити про це з Романом? 

Якщо не зможу відволіктися, то все йому розповім.

— Готова? — він уривається в номер, усміхнений, задоволений.

— Так, звичайно, — я натягую куртку і виходжу надвір.

Ми гуляємо територією заміського комплексу, надовго затримуємося біля річки, милуючись химерною грою світла на тонкій скоринці льоду, що покриває темно-синю гладь води. Потім ми йдемо в боулінг, але за півгодини, сміючись до кольків у животі, вискакуємо на свіже повітря. Спочатку куля вислизнула з моєї руки і полетіла кудись у бік гардеробу, потім у Романа порвалося взуття, видане сонним дідусем у масивних окулярах, а під кінець я мало не впала на підлогу, послизнувшись на рівному місці і перекинувши зі столу дві чашки з кавою. Ніколи не любила боулінг.

Після такої продуктивної гри ми приходимо в ресторан на обід.

— Сподіваюся, тут я посуд не поб'ю, — намагаюся жартувати, щоб не замислюватись про справжню причину своєї незграбності.

— Можеш побити, от офіціанти здивуються, — хмикає Роман, насторожено вдивляючись у моє обличчя. — Що замовлятимеш?

— Гарячий суп. Хочу зігрітися перед наступною прогулянкою.

Коли я справляюся з першою та другою стравою, Роман накриває мою долоню свою. Допитливо дивиться в очі, тихо питає:

— Що не так, Асю? Ти сама не своя, відколи ми вийшли з номера. На телефон постійно дивишся, відволікаєшся, смієшся натужно. Це через мене?

Мої губи тремтять, і я впиваюся в них зубами, щоб не розплакатись у ресторані.

— Ні, ні, Ромо, ти нічого поганого не зробив, — швидко мотаю головою, стискаю другою рукою чашку кави і дивлюсь на підлогу.

— Ясно, — він невдоволено хмурить брови, а потім звертається до офіціанта: — Принесіть, будь ласка, рахунок

— Ми ще каву не допили, — дивуюсь я.

— Зараз підемо в номер і нормально поговоримо.

Опинившись у кімнаті, я залізаю на широке підвіконня, обхоплюю свої ноги і дивлюся на Романа, що присів поруч.

— Цього дня багато років тому померла мама, — швидко видихаю гіркі слова.

— Асю...

— Ні, я не через це вся така згасла і розсіяна. Стільки часу минуло, я змирилася з її смертю. Просто ми з батьком завжди розмовляли цього дня, згадували маму, посміхалися, воскрешали в пам'яті якісь напівзабуті, стерті моменти, від яких у душі світлішало. Ми з татом знаходили спільну мову один день на рік, а решту часу обмінювалися сухими фразами. Мабуть, мама – єдине, що хоч якось нас об'єднує. Але ж ти знаєш, я давно не була вдома через зведеного брата. І з татом ми не спілкувалися кілька місяців, — я відвертаюсь до вікна і витираю сльози з щік.

Роман тягне мене до себе, сідає навколішки і обіймає.

— У минулі роки він завжди дзвонив уранці, якщо мене з якихось причин не було вдома. І ось сьогодні тиша. Я цього чекала, але все одно неприємно. Наче остання ниточка, що зв'язує нас, обірвалася. Але я продовжую чекати на його дзвінок. Так безглуздо, – схлипую, ховаючи обличчя на його грудях.

Він гладить мене по волоссю, цілує у щоку, збираючи сльози губами.

— Сприймай це як момент істини: або між вами ще залишилося хоч якесь тепло, якщо він все ж таки зателефонує, або тобі треба відпустити цю людину. Так, це важко та боляче, але краще так, ніж жити в ілюзіях.

— Ти колись переживав щось подібне?

— Так, з рідним батьком. До останнього вірив, що він виправиться, перестане пити, згадає своїх синів. Дива не сталося. Ми з братом розірвалися з ним будь-який зв'язок.