Чужі скелети - Андрій Анатолійович Кокотюха

їхні колишні «брати» та «сестри» мовчатимуть. Смерть Учителя Свободи не зламає печатки мовчання, якою скуті їхні вуста. Але хто знає: коли мине час і все загоїться, раптом знайдеться мисливець за сенсаціями — а Територія Свободи сенсація, як не крути! — котрому дадуть дозвіл, він витягне з архіву багатотомну справу, вмоститься вигідніше за незручним казенним архівним столом, перегорне кілька сторінок, знайде свідчення однієї з потерпілих, Лесі Коноваленко, і…

На третій вечір на Території Свободи всі зібралися у великій кімнаті будинку для посвячення новенької в молодші сестри.

Тоді Леся вперше відчула якусь напругу довкола, та списала ці відчуття на загальну урочистість моменту. Вона далі вважала: все навкруги — цікава гра в таку собі комуну, де всі рівні, всі друзі й усім добре. Далі все сталося дуже швидко, і потім події того вечора та все подальше погано вкладалися в голові та ще гірше трималися в ній.

Учитель Свободи щось сказав. Він завжди щось говорив, і слова його видавалися чомусь надзвичайно мудрими. Леся навіть сама себе ловила на думці: а чому це вона раніше до такого не дотумкала? Треба було посваритися з батьками для того, аби познайомитися з такою цікавою, хоча й трошки дивною людиною! Ну, мудреці завжди трошки дивні й трошки блаженні.

А потім з кімнати, де, як усі знали, жив окремо від усіх Учитель Свободи, вийшла мовчазна жінка. Вся в чорному, з довгим волоссям і злими — цього не приховаєш! — очима. Леся вже бачила її за ці дні кілька разів, та жінка зникала так само швидко, як з’являлася, і навіть часом складалося враження, що її не існує, що це — привид, фантом, голограма. Дівчина намагалася запитати в приятеля, хто це, та він одвів погляд, якось вислизнув од відповіді, сказав тільки неохоче: «Учитель звелів називати її Чорна».

Тепер ця Чорна швидко підійшла до Лесі, взяла рукою за підборіддя, подивилася в очі.

Дівчина поринула в ці очі з головою, навіть не опираючись лютій, нестримній силі погляду.

Коли оговталася — збагнула, що голяка лежить поруч з Учителем Свободи, теж роздягненим. Довкола кружком стояли інші. Коли побачили, що Леся розплющила очі, недружнім хором попросили в неї пробачення. А в неї боліло все тіло. Відразу зрозумівши, що з нею сталося, вона тут-таки усвідомила — болить, навіть дуже болить у таких місцях, що навіть думати не хочеться, як такі речі могли робити з нею на очах у купи народу.

«Ти пробачаєш нас?» — тихо запитав Учитель, який відразу став таким огидним, що Леся відповзла від нього, крутячи головою у пошуках хоч якоїсь шматини, що нею можна прикритися. «Ти пробачаєш нас?» — повторив він. «НІ!» — вихопилося з її грудей, і тоді Учитель Свободи зробив жест, даючи іншим якусь команду. Кілька «братів» і «сестер» відразу підхопили її, голу, під руки, причому серед них був і її приятель, котрого Леся мала нещастя послухати. Мить — і вона опинилася в холодному темному льосі, де не можна було випростатися. Згодом вона зрозуміє: тут умисно нарощена підлога, аби погріб став більше схожий на склеп.

Коли над її головою закрився квадратик світла, Леся заверещала. Та її ніхто не чув. Потім, коли на її очах і навіть за її участі проводився обряд очищення від скверни невільного життя, як називав полон у льосі Учитель Свободи, і туди замикали інших непокірних, вона втямила: чути ув’язнених заборонено. Інакше знову опинишся в погребі, чого нікому не хотілося.

Скільки спливло часу — вона не знала. Але потім ляду відчинили, над головою недружний хор знову попросив у Лесі пробачення, та вона все одно не могла зрозуміти, як можна пробачити таке. Не пробачила — і ляду знову зачинили. Цього разу не відчиняли довше. Та головне — покараних не годували, це теж входило в процедуру очищення. Леся запізно усвідомила: ліпше пробачити всім усе, вибратися та втекти, почала грюкати в ляду, та ефекту не було жодного. Потім вона зрозуміла: що частіше хтось проситься з льоху, то довше сидить там. Готовність пробачити — не бажання визнати себе вільним від забобонів, пояснював Учитель Свободи.

«Все набагато простіше: ви хочете вийти назовні, — промовляв він. — Заради такого можна спробувати когось обдурити. Наприклад, визнати: те, що з вами сталося, відбулося лише з вашої власної доброї волі. Ви самі прийшли сюди, на Територію Свободи. Ладні прийняти її закони. Відповідно, винуватити в тому, що вони вам не сподобалися, ви можете лише себе. Якщо, звісно, треба когось звинувачувати».

Його правда, визнала дуже скоро Леся. В усьому його правда. Страшна, збочена, вивихнута — але правда.

Вона, Леся Коноваленко, прийшла сюди з власної охоти. Ті, хто грає в казино з надією виграти мільйон, а натомість програють машини та квартири, теж роблять так за власного бажання. Хто винен — той, хто збудував казино? Той, хто вигадав азартні ігри? Той, хто створив цей світ — світ нездійснених мрій та невиправданих надій? Ось як говорив Учитель Свободи щодня, і після всього кожен із «молодших братів» та «сестер» не міг йому не вірити.

Його ненавиділи. Чорну боялися — коли вона потім почала виходити до гурту під час вечірніх зібрань, названих тут «уроками», в Лесі стискалося серце. Вона вже здогадалася: ця жінка — глухоніма, можливо — з психічними вадами, та всі бачили: Учитель Свободи — єдиний, мабуть, у цілому світі, на кого вона дивиться з безмежною любов’ю та собачою відданістю. Вони спілкувалися мовою жестів, тільки Учитель міг зрозуміти Чорну. Щодня вона обирала собі одного чи двох з числа «братів» і «сестер», дивилася на них, після чого вони починали за наказом Учителя Свободи робити таке, чого могла забажати лише людина з зіпсованою, перекрученою фантазією та хворою уявою.

По закінченні цього — обов’язкова процедура вибачення та пробачення.

Всі вже знали, куди підуть непокірні.

Тому не дивно, що загалом «молодші брати» і «сестри» не спілкувалися між собою. Їм просто не було