Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

Швейк далі. — Жодних четвертувань, жодних іспанських чоботів. Матраци маємо, стіл маємо, лавку маємо, не тиснемося, як оселедці в діжці, юшку одержуємо, хліб дають, дзбанок води приносять, лазничка просто-таки під самісіньким носом. По всьому видно, що рухаємося вперед. Правда, трохи далеко на допит ходити, аж через три коридори і на поверх вище, але зате в коридорах чисто і людей як чорт пугою нагнав: одного ведуть сюди, другого туди, молодого, старого, чоловіків, жінок, так що еге-ге. Принаймні радієте, що ви тут не самі. Кожний упевнено йде своєю дорогою і не боїться, що йому в канцелярії скажуть: «Ми порадилися, і завтра вас або четвертують, або спалять, як ви самі виберете». Напевно, тоді було важко відважитися, що саме вибрати, і я, панове, думаю, що не один би з нас в таку хвилину розгубився. Та що тут багацько балакати — світ не той став, пішло з іншої бочки і, що не кажіть — на нашу користь.

Щойно він закінчив промову на захист сучасного стану ув’язнення громадян, як наглядач відчинив двері й гукнув:

— Швейк! Одягнутись і йти на допит!

— Я одягнуся, — відповів Швейк. — Я проти цього нічого не маю, але боюся, тут якась плутанина. Адже мене вже раз із допиту поперли, та й боюся, аби пани, які тут сидять зі мною, не гнівалися, бо я йду вже вдруге на допит, а вони ще й разу там не були. Ще, чого доброго, почнуть мені заздрити.

— Вилізайте і не варнякайте, — була відповідь на джентельменську заяву Швейка.

Швейк знову опинився перед паном з обличчям злочинця, і той без жодної передмови запитав твердо і невідхильно:

— У всьому зізнаєтеся?

Швейк втупив свої лагідні сині очі в невблаганну людину і м’яко сказав:

— Якщо ваша мосць бажають, аби я зізнався, то я зізнаюся, мені це не зашкодить. Але якщо скажете: «Швейку, ні в чому не признавайтеся», — я буду викручуватися, хоч би з мене й паси дерли.

Строгий пан написав щось у протоколі і, подаючи Швейкові перо, наказав підписатися.

І Швейк підписав донос Бретшнейдера з таким додатком:

«Усі вищезазначені обвинувачення проти мене обґрунтовані.

Йозеф Швейк».

Підписавшись, Швейк звернувся до суворого пана:

— Може, треба ще щось підписати? Чи, може, прийти мені вже вранці?

— Вранці вас відвезуть до кримінального суду, — почулося у відповідь.

— О котрій годині, ваша мосць? Щоб, боронь Боже, не проспати.

— Геть! — загриміло сьогодні вдруге по той бік стола.

Повертаючись до своєї нової домівки з залізними ґратами, Швейк промовив до поліцая, який його супроводив:

— Тут усе йде, як по маслу.

Ледве за ним замкнулися двері, як друзі по камері засипали його різними запитаннями, на які Швейк ясно відповів:

— Я щойно признався, що, здається, це я вбив ерцгерцога Фердинанда.

Нараз усі шестеро зіщулилися з жаху під завошивленими ряднами.

Лише босняк промовив:

— Вітаю вас!

Вмощуючись на нарах, Швейк сказав:

— Свинство, що в нас тут нема будильника.

Вранці, однак, його підняли й без будильника і рівно о шостій годині відвезли в «зеленому Антоні» до крайового кримінального суду.

— Хто рано встає, тому Бог дає, — сказав Швейк до своїх супутників, коли «зелений Антон»[23] виїздив з воріт управління поліції.

ШВЕЙК ПЕРЕД СУДОВИМИ ЛІКАРЯМИ

Чисті затишні кімнати крайового кримінального суду справили на Швейка якнайприємніше враження: побілені стіни, пофарбовані в чорне ґрати і тлустий пан Демартіні — старший наглядач слідчої тюрми з фіалковими нашивками і кантами на форменому кашкеті. Фіалковий колір було запроваджено не лише тут, а й для релігійних відправ у великопісну середу і страсну п’ятницю.

Повторювалася славнозвісна історія римського панування над Єрусалимом. В’язнів виводили і ставили внизу в підвалі перед судом Пілатів 1914 року, а слідчі — сучасні Пілати — замість того, щоб чесно умити руки, посилали за печенею під червоним перцем і пільзенським пивом у «Тессіґ» і передавали в державну прокуратуру все нові й нові акти обвинувачення. Тут здебільшого зникала всяка логіка, а перемагав §, душив §, обовдурював §, фиркав §, сміявся §, загрожував §, убивав § і не прощав §. Це були жонглери законів, жерці мертвої букви закону, пожирачі обвинувачених, тигри австрійських джунглів, які розраховували свій стрибок на обвинуваченого відповідно до номера параграфа. Виняток становили декілька осіб (так само як і в управлінні поліції), які ставилися до законів не так вже й серйозно, бо й поміж кукілем знайдеться пшениця.

До одного з таких панів і привели Швейка на допит. Це був літній добродушний чоловік, який, допитуючи колись відомого вбивцю Валеша, ніколи не забував сказати йому: «Сідайте, будь ласка, пане Валеш, саме тут є одне вільне крісло». Коли привели Швейка, цей добродій з властивою йому милою чемністю запропонував в’язневі сісти і сказав:

— Отже, ви і є той самий пан Швейк.

— Я думаю,— відповів Швейк,— що я ним повинен бути, бо і мій татуньо був Швейк, і мамуня пані Швейкова. Я не можу завдати їм такого сорому і відмовитися від свого прізвища.

Ласкавий усміх промайнув по обличчю судового радника, що провадив допит.

— Ну й накоїли ж ви лиха. Багато дечого лежить на вашій совісті.

— Я завжди маю на своїй совісті багато всякої всячини, — усміхаючись іще ласкавіше, ніж пан судовий радник, сказав Швейк. — Можливо, я маю совісті набагато більше, ніж зволите мати ви, вельмишановний пане.

— Це видно з протоколу, який ви підписали, — сказав не менш ласкавим тоном судовий радник.— Чи не робили на вас у поліції якогось натиску?

— Та боронь Боже, ваша мосць. Я сам їх питав, чи не мушу підписатися, а як мені сказали, щоб я підписався, то я їх і послухав. Бо ж не буду я з ними битися за власний підпис. Я б собі цим аж ніяк не допоміг. Порядок є порядок, і нема про що говорити!

— Почуваєтеся, пане Швейк, цілком здоровим?

— Щоб цілком здоровим, то не скажу, вельмишановний пане раднику. Маю ревматизм, натираюся оподельдоком.

Літній пан знову ласкаво посміхнувся.

— Що б ви сказали, якби ми вас послали на огляд до судових лікарів?

— Сподіваюся, що зі мною не так уже зле, аби ті пани витрачали на мене марно свій час. Мене вже оглядав якийсь пан лікар у поліції,