Карибська таємниця - Агата Крісті
Її погляд ковзнув до того столу, за яким сидів містер Рейфаєл. Про нього відомо, що він неймовірно багатий, щороку приїздить до Вест-Індії, що він наполовину паралізований і схожий на покритого зморшками старого хижого птаха. Одяг вільно висів на його всохлому тілі. Йому могло бути сімдесят, вісімдесят або й дев'яносто років. Очі він мав пронизливі й часто бував брутальний, але люди рідко ображалися на нього, почасти тому, що він був дуже багатий, а почасти через його могутню особистість, яка гіпнотизувала й навіювала почуття, що в якомусь розумінні містер Рейфаєл мав право бути брутальним, якщо йому хотілося таким бути.
Поруч нього сиділа його секретарка, місіс Волтерс. У неї було волосся кольору пшениці й приємне обличчя. Містер Рейфаєл часто бував брутальний у стосунку до неї, але вона, схоже, цього ніколи не помічала. То була не улесливість, а радше неуважність. Вона поводилася, як поводиться в лікарні добре тренована медсестра. А може, подумала міс Марпл, вона колись і працювала медсестрою.
Високий і вродливий молодик, у білому піджаку, підійшов і став за стільцем містера Рейфаєла. Старий подивився на нього, кивнув головою, а потім рукою показав йому на стілець. Молодик сів.
— А це містер Джексон, думаю, — мовила міс Марпл, звертаючись до самої себе. — Його слуга й масажист.
Вона приділила й містерові Джексону певну частку своєї уваги.
II
У барі Молі Кендел потяглася всім тілом і скинула свої черевики на високих підборах. Тім увійшов із тераси й приєднався до неї. На мить вони залишилися в барі самі.
— Стомилася, люба? — запитав він.
— Та трохи. Сьогодні мене непокоїть біль у ногах.
— Це не забагато для тебе? Стільки роботи. І роботи нелегкої. — Він подивився на неї з тривогою в погляді.
Вона засміялася.
— Ох, Тіме, не кажи дурниць. Мені тут дуже подобається. Тут чудово. Я завжди мріяла про щось подібне, й ось моя мрія стала реальністю.
— Тут і справді чудово — якщо ти приїхав сюди відпочити. Але для власників готелю це тяжка робота.
— Але ж нічого задарма не дістається, — резонно зауважила Молі.
Тім Кендел спохмурнів.
— Ти гадаєш, у нас усе гаразд? Ми працюємо успішно? Нам є чим похвалитися?
— Звичайно, є.
— А ти не думаєш, що люди кажуть: «При Сендерсонах тут було набагато краще»?
— Звичайно, хто-небудь неодмінно так скаже. Але це будуть ті, кого дратують будь-які переміни. Я переконана, що в нас усе виходить набагато ліпше, ніж у них. У нас усе ефектніше й привабливіше. Ти зачаровуєш старушенцій і вмієш створити враження, ніби готовий кохатися з тими, кому вже стукнуло сорок або п'ятдесят і вони втратили всяку надію, а я пускаю бісики старим джентльменам, примушую їх почуватися, як ото собак, що їх привели на злучку, і виступаю в ролі ніжної доньки перед сентиментальними стариганами, яким би хотілося її мати. О, в нас усе виходить пречудово.
Похмурий вираз зійшов з обличчя Тіма.
— Це добре, що ти так думаєш. А я боюся. Ми пішли на великий ризик заради цього. Я покинув свою роботу…
— І правильно зробив, — швидко втрутилася Молі. — Вона руйнувала твою душу.
Він засміявся й поцілував її в кінчик носа.
— Ти з цим покінчив, — повторила вона. — Чому ти весь час стурбований?
— Така, либонь, у мене вдача. Я завжди думаю — а раптом щось станеться.
— Що тут може статися?
— О, я не знаю. Хтось може втопитися.
— Тільки не тут. Це один із найбезпечніших пляжів. І ми маємо того здоровенного шведа, який пильно охороняє його.
— Звісно, я базікаю нісенітницю, — сказав Тім Кендел. Він завагався, а тоді запитав:
— Тебе більше не тривожать сни?
— Ет, пусте, — сказала Молі і засміялася.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
СМЕРТЬ У ГОТЕЛІ
Міс Марпл принесли сніданок у ліжко, як звичайно. Чай, варене яйце та скибочки фруктів.
Фрукти, які росли на цьому острові, не вельми смакували міс Марпл. Вона з превеликим задоволенням з'їла б яблуко — але про яблука тут, схоже, ніхто ніколи не чув.
Проживши тут майже тиждень, міс Марпл вилікувалася від звички запитувати про погоду. Погода завжди була однакова — гарна. Жодних цікавих перемін.
— Тут немає місця для розмаїтої погоди англійського дня, — пробурмотіла вона до себе й не могла пригадати, чи це цитата, чи вона сама скомпонувала фразу.
Сюди налітали, звісно, урагани, проте урагани міс Марпл вважала не погодою, а чимось більш подібним до Божої кари. З неба могла пролитися рясна злива, яка тривала не більш як п'ять хвилин і раптово припинялася. Усе й усі промокали вщент, проте через п'ять хвилин усе знову було сухим.
Чорношкіра дівчина з Вест-Індії всміхнулася і сказала: «Доброго ранку», поставивши тацю на коліна міс Марпл і сяйнувши чудовими білими зубами. Надзвичайно милі дівчата, і можна тільки пошкодувати, що вони не мають ніякого бажання одружуватися. Це дуже непокоїло каноніка Прескота. Хрестин багато, казав він, а вінчання — жодного.
Міс Марпл з'їла сніданок і спланувала, як вона проведе сьогоднішній день. Власне, тут не було чого планувати Вона підведеться з ліжка, рухаючись повільно, щоб відразу не перевтомитися, бо сьогодні жарко, а її пальці не ворушаться так легко, як ворушилися колись. Потім відпочине хвилин із десять або десь так, візьме своє плетиво й повільно рушить до готелю, міркуючи, де їй прилаштуватися. На терасі, яка виходить до моря? Чи піти на пляж, де вона зможе вмоститися й спостерігати, як купаються дорослі та діти? Зазвичай вона віддавала перевагу другому варіанту. Після пообіднього відпочинку вона зможе прогулятися. Власне — яка різниця?
Сьогоднішній день нічим не відрізнятиметься від інших, подумала вона.
А проте її сподівання не справдилися.
Міс Марпл стала виконувати свою програму, як собі спланувала, і повільно йшла стежкою до готелю, коли їй зустрілася Молі Кендел. Уперше на обличчі цієї
