Пульт Ґвенді - Стівен Кінг

5

У червні 1975 року Ґвенді перестає носити окуляри.

Місіс Пітерсон вмовляє її:

— Я знаю, що дівчата твого віку починають думати про хлопців, ще сама пам’ятаю, як воно, коли тобі тринадцять, але казати, ніби хлопці не звертають уваги на дівчат в окулярах, це просто — тільки не кажи тату, що я так говорила, — гівно собаче. Правда в тому, Ґвенді, що хлопці липнуть до будь-чого, аби була спідниця, а ти й так ще надто мала для таких справ.

— Мамо, а скільки було тобі, коли ти вперше пішла на побачення з хлопцем?

— Шістнадцять, — не вагаючись каже місіс Пітерсон.

Насправді їй було одинадцять, вони з Джорджі Макклеландом цілувалися на горищі сараю Макклеландів. Ох, ото вони давали жару.

— Послухай, Ґвенді, ти дуже гарна дівчинка, в окулярах чи без них.

— Це дуже мило з твого боку, — каже їй Ґвенді, — але я й справді без них краще бачу. Від них болять очі.

Місіс Пітерсон не вірить цьому, тож веде доньку до лікаря Емерсона, місцевого касл-­рокського окуліста. Він також не вірить… принаймні поки Ґвенді не вручає йому окуляри і прочитує табличку для перевірки зору згори до самого низу.

— Побий мене грім, — каже він. — Я чув про таке, але це стається надзвичайно рідко. Ти, мабуть, їси багато моркви, Ґвенді.

— Мабуть, так, — усміхається вона, думаючи: «Це все шоколадки, які я їм. Магічні шоколадні звірята, що ніколи не закінчуються».

6

Переживання Ґвенді про те, що пульт можуть знайти або вкрасти, — ніби постійний фоновий шум у голові, але вони ніколи не керували її життям. Їй видається, що це могло бути однією з причин, чому містер Ферріс довірив його їй. Чому він сказав «ти особлива».

У неї все добре в школі, у восьмому класі вона отримує велику роль у шкільній виставі (і не забуває жодного рядка), продовжує бігати крос. Крос — це найкраще; коли настає ейфорія бігуна, зникає навіть тривожний фоновий шум. Іноді вона сердиться на містера Ферріса за те, що він нав’язав їй відповідальність за пульт, але більшість часу — ні. Як він сказав їй, пульт видає подарунки. «Маленька винагорода», — сказав він, але ті подарунки не видаються Ґвенді такими вже й маленькими: її пам’ять поліпшилась, вона більше не хоче з’їсти все з холодильника, її зір двадцять-двадцять, вона може бігати зі швидкістю вітру, і є ще дещо. Мама назвала її дуже гарненькою, але її подруга Олів заходить іще далі.

— Господи, ти розкішна, — каже вона Ґвенді одного дня, здається, не дуже радіючи з цього.

Вони знову в кімнаті Олів, цього разу обговорюють таємниці старшої школи, котрі вже скоро почнуть розплутувати.

— Без окулярів і жодного прищика, хай йому. Так не чесно. У тебе, мабуть, нема відбою від хлопців.

Ґвенді сміється з цього, але знає, що Олів щось замислила. Вона й справді дуже гарно виглядає, а розкішність означає, що в певний момент майбутнього вона отримає одну нагоду. Може, навіть ще до того, як вступить до коледжу. Правда, коли вона поїде на навчання, що робити з пультом? Не може ж вона отак лишити його під деревом на задньому подвір’ї, так?

У перший п’ятничний вечір у старшій школі, на танцях з нагоди посвяти новеньких, її запрошує Генрі Дюссо, тримає її за руку, проводячи додому, і цілує біля будинку Пітерсонів. Це не погано, цілуватися, хіба що в Генрі, типу, тхне з рота. Вона сподівається, що наступний хлопець, з яким вона цілуватиметься, буде користуватися лістерином.

Уночі після танців, о другій годині, вона прокидається, притискаючи руку до рота, щоб стримати крик, усе ще в полоні найживішого кошмару, який їй коли-небудь снився. У ньому вона визирнула у вікно над кухонною раковиною і побачила, як Генрі сидить на гойдалці (яку тато Ґвенді взагалі-то зняв ще минулого року). На колінах у нього був пульт. Ґвенді вискочила надвір, кричачи на нього, наказуючи не натискати на кнопки, особливо на чорну.

«О, ти про цю?» — спитав Генрі либлячись і втиснув Ракову кнопку великим пальцем.

Небо над ними потемніло. Земля загурчала, ніби живий організм. Ґвенді знала, що в усьому світі зараз падають славетні пам’ятки і здіймаються моря. Уже за кілька митей — якихось митей — планета вибухне, ніби яблуко, у яке встромили петарду, і між Марсом і Венерою не лишиться нічого, крім ще одного поясу астероїдів.

— Сон, — каже Ґвенді, підходячи до вікна. — Сон, сон, це лише сон.

Так. Там стоїть дерево, зараз уже без гойдалки, і не видно жодних ознак Генрі Дюссо. Але якби в нього був пульт, і він знав, що значить кожна кнопка, що б він зробив? Натиснув би на червону і підірвав Ханой? Чи послав би все до біса і натиснув світло-зелену?

— І підірвав би всю Азію, — шепоче вона.

Тому що так, саме це роблять ті кнопки. Вона знала це від самого початку, як і казав містер Ферріс. Фіолетова підриває Південну Америку, помаранчева підриває Європу, червона робить усе, що захочеш, усе, про що лише подумаєш. А чорна?

Чорна підриває все.

— Цього не може бути, — шепоче вона сама до себе, повертаючись до ліжка. — Це божевілля.

Утім світ і так божевільний. Треба лише дивитися новини, щоб знати це.

Наступного дня, повернувшись додому зі школи, Ґвенді спускається в підвал з молотком і стамескою. Стіни кам’яні, і їй вдається видовбати один камінь з найвіддаленішого кутка. Стамескою вона поглиблює цю схованку, поки та не стає достатнього розміру для пульта. Працюючи, вона постійно перевіряє час, знаючи, що тато буде вдома о сімнадцятій, а мама — найпізніше о сімнадцятій тридцять.

Вона біжить до дерева, дістає брезентову торбину з пультом і срібними доларами (останні вже набагато важчі за пульт, хоча всі вони вийшли з нього) і біжить назад до будинку. Дірка саме достатнього розміру. І камінь лягає на місце, ніби останній шматочок з пазлу. Для перестраховки вона ставить перед ним старе бюро і нарешті почувається спокійно. Тепер Генрі не зможе його знайти. Ніхто не зможе його знайти.

— Треба викинути цю кляту штукенцію в озеро Касл-лейк, — шепоче вона, підіймаючись сходами з підвалу. — Покінчити з нею.

Але ж вона сама знає, що ніколи цього не зробить. Він належить їй, принаймні поки не повернеться містер Ферріс, щоб його забрати. Іноді вона сподівається, що він зробить це. Іноді сподівається, що він цього ніколи не зробить.

Коли містер Пітерсон повертається додому, він дещо занепокоєно дивиться на Ґвенді.

— Ти вся спітніла, — каже він. — Нормально почуваєшся?

Вона усміхається.

— Бігала, та й по всьому. Усе гаразд.

І, здебільшого, так воно і є.

7

Уже до початку літа після першого року в старшій школі Ґвенді почувається справді дуже добре.

Перш за все, після закінчення навчального року вона підросла ще на дюйм і, хоча до четвертого липня ще далеко, уже може похизуватися просто-таки вбивчою засмагою. На відміну від більшості її однокласників, раніше Ґвенді ніколи особливо не засмагала. Насправді, минуле літо було першим, коли вона наважилась бути на людях у самому лише купальнику, та й навіть тоді спинилася на