Пульт Ґвенді - Стівен Кінг

3

У понеділок, коли вона повертається з пробіжки по Сходах самогубців, важіль біля червоної кнопки видає маленьку шоколадну кицьку. Вона смикає за інший важіль, особливо нічого не очікуючи, але слот відкривається, виїжджає підставка, на якій лежить срібний долар 1891 року, без щонайменших слідів чи подряпин з обох боків: це одна з тих монет, які, як вона дізнається згодом, не бували в обігу. Ґвенді хукає на неї, профіль Анни Вілліс Вільямс запріває, тоді знову до блиску відтирає об сорочку давно померлу шляхетну філадельфійську жінку. Тепер у неї є два срібних долари, і якщо містер Ферріс мав рацію щодо їх вартості, цих грошей уже майже достатньо на рік навчання в Університеті Мейну. Як же чудово, що до коледжу ще стільки років, бо ж як дванадцятирічна дитина продасть такі цінні монети? Лишень подумай про питання, які виникнуть через них!

«Лишень подумай про питання, які виникнуть через пульт!»

Вона знову торкається до кнопок, одну по одній, уникаючи жахливої чорної, але цього разу затримуючись на червоній, усе обводячи й обводячи її кінчиком пальця, відчуваючи химерну суміш тривоги та чуттєвого задоволення. Зрештою вона повертає пульт у торбину, ховає її та їде на велосипеді до Олів. Вони готують полуничні турновери під пильним на­глядом Олівиної мами, тоді йдуть нагору знову послухати платівки. Відчиняються двері, і входить мама Олів, але не для того, щоб сказати їм зменшити гучність, як очікували дівчата. Ні, вона також хоче потанцювати. Це весело. Вони втрьох витанцьовують і сміються, мов навіжені, а коли Ґвенді повертається додому, вона з’їдає велику вечерю.

Щоправда, без добавки.

4

Касл-рокська середня школа виявляється непоганою. Ґвенді зустрічає своїх старих друзів і заводить нових. Вона помічає, що на неї задивляються хлопці, і це о’кей, адже жоден із них не Френкі Стоун, і ніхто не називає її Ґуд’їром. Завдяки Сходам самогубців це прі­звисько відстало від неї.

У жовтні, на свій день народження, вона отримує плакат з Робі Бенсоном, невеличкий телевізор у кімнату (Боже, яка радість) і уроки того, як правильно самій міняти постіль (невесело, але й непогано). Вона записується в коман­ди з сокеру та бігу, де швидко досягає видатних успіхів.

Шоколадки не закінчуються, ще жодного разу не було двох однакових, деталізація зав­жди приголомшлива. Кожен тиждень-другий трапляється ще й срібний долар, завжди датований 1891 роком. Її пальці все довше й довше затримуються на червоній кнопці, й інколи вона чує, як шепоче сама до себе: «Що тільки захочеш, що тільки захочеш».

Міс Чіліз, молода й симпатична вчителька історії в сьомому класі, де навчається Ґвенді, вирішила робити свої уроки якомога цікавішими. Іноді її спроби нікудишні, але коли-не-коли їй усе шикарно вдається. Перед самими різдвяними канікулами вона оголошує, що їхній перший урок у новому році буде Днем допитливості. Кожен учень має подумати про якусь історичну подію, яка була б йому цікавою, а міс Чіліз спробує задовольнити їхній інтерес. Якщо їй це не вдасться, то залишить це питання класу для обговорення і висування гіпотез.

— Тільки без питань про статеве життя президентів, — каже вона, і на це хлопці аж заливаються від реготу, а дівчата істерично гигочуть.

Коли настає цей день, питання охоплюють широкий спектр. Френкі Стоун хоче дізнатися, чи й справді ацтеки їли людські серця, а Біллі Дей хоче знати, хто зробив статуї на острові Пасхи, та більшість питань у День допитливості в січні 1975 року належать до категорії «а що, якби». А що, якби Південь виграв у Громадянській війні? Що, якби Джордж Вашингтон помер від, скажімо, голоду чи обмороження у Веллі Фордж?[17] Що, якби Гітлер втопився у ванній, коли був ще немовлям?

Коли доходить черга до Ґвенді, вона готова, та все ще трохи нервує.

— Не знаю, чи має це якийсь стосунок до завдання, чи ні, — каже вона, — але, гадаю, тут є якесь історичне… ем…

— Історичне значення? — питає міс Чіліз.

— Так! Воно!

— Добре. Давай його сюди.

— А що, якби у вас була кнопка, особлива магічна кнопка, і якби ви на неї натиснули, то могли б убити когось, чи, може, зробити так, щоб ця людина зникла, чи підірвати будь-яке місце, про яке думаєте? Якої людини ви позбулися б чи яке місце підірвали б?

Зависає благоговійна тиша, поки клас обмірковує цю напрочуд кровожерну ідею, та міс Чіліз супиться.

— Як правило, — каже вона, — стирати людей з лиця землі, убиваючи їх чи роблячи так, щоб вони просто зникли, — дуже погана ідея. Як і підривати будь-яке місце.

Ненсі Ріодан каже:

— А як же Хіросіма і Нагасакі? Тобто підривати їх було погано?

Міс Чіліз виглядає захопленою зненацька.

— Ні, не зовсім, — каже вона, — але лишень подумайте про невинних мирних жителів, які загинули, коли ми бомбардували ті міста. Про жінок і дітей. І немовлят. А потім ще й радіація! Вона вбила ще більше.

— Розумію, — каже Джої Лоуренс, — але мій дід воював проти японців, був на Гуадалканалі й Тараві й каже, що загинуло багато хлопців, з якими він воював там пліч-о-пліч. Каже, диво, що він сам не загинув. Дід стверджує, що коли ми скинули ті бомби, це врятувало нас від потреби вторгнення в Японію, де ми втратили б мільйон людей, якби зробили це.

Про ідею вбити когось (або змусити їх зникнути) якось ніби забули, але Ґвенді не переймається. Вона слухає зосереджено.

— Це дуже хороше зауваження, — каже міс Чіліз. — Діти, а ви як гадаєте? Ви б знищили якесь місце, якби могли це зробити, попри смерті мирних жителів? І якщо так, яке саме місце й чому?

Вони обговорюють це до кінця уроку. Ханой, каже Генрі Дюссо. Вибив би звідти того Хо Ші Міна і закінчив би ту дурну В’єтнамську війну раз і назавжди. Багато хто погоджується з ним. Джинні Брукс вважає, що було б просто прекрасно зрівняти з землею Росію. Мінді Еллертон за знищення Китаю, бо її тато каже, що китайці хочуть почати атомну війну, оскільки в них дуже багато людей. Френкі Стоун радить позбутися американських гетто, де «ті чорні вирощують траву і вбивають копів».

Після школи, поки Ґвенді забирає з велосипедної стоянки свого Таффі, до неї, усміхаючись, підходить міс Чіліз.

— Хотіла подякувати за твоє питання, — каже вона. — Спершу воно мене трошки шокувало, але зробило сьогоднішнє заняття одним із кращих цього року. Здається, участь брали всі, крім тебе, і це доволі дивно, адже саме ти поставила його. А чи є якесь місце, яке ти підірвала б, якби мала таку силу? Чи хтось, кого ти… е-е… позбулася б?

Ґвенді усміхається у відповідь.

— Не знаю, — каже вона. — Саме тому й спитала.

— Як добре, що насправді такої кнопки не існує, — каже міс Чіліз.

— Існує, — каже Ґвенді. — Така є в Ніксона. І в Брежнєва. І в декого ще.

Давши міс Чіліз такий урок — не з історії, а з поточних подій, — Ґвенді їде геть на своєму велосипеді,