Фламандська дошка - Артуро Перес-Реверте

зможе робити двох речей водночас: згадувати та слухати, і це розуміння принесло їй полегкість. Вона впевнилася, що туга за минулим залишилася в минулому, і сприйняла це без смутку, більше того, її радість з цього приводу була, мабуть, такою очевидною, що Альваро здивовано глянув на неї, а тоді знову зосередився на книзі, яку тримав у руках. Хулія завважила назву видання: «Швейцарія, Бургундія та Нідерланди в XIV–XV століттях».

— Подивись-но, — Альваро вказав пальцем на ім’я в тексті, потім на знімок, що лежав перед нею на столі. — FERDINANDUS OST. D. — такий напис біля гравця в червоному, котрий сидить ліворуч. Ван Гюйс написав «Шахову партію» в 1471 році, отже, жодних сумнівів немає. Йдеться про Фердинанда Алтенгоффена, герцога Оренбурзького, Ostenburguensis Dux, який народився в тисяча чотириста тридцять п’ятому і помер… Авжеж, у тисяча чотириста сімдесят четвертому році. Коли він позував художникові, йому було тридцять п’ять років.

Хулія взяла зі столу картку й занотовувала дані.

— Де знаходився цей Остенбург?.. У Німеччині?

Альваро заперечливо похитав головою, а тоді розкрив історичний атлас і вказав на одну з мап.

— Остенбург — герцогство, що приблизно відповідало Родовінгії Карла Великого… Воно знаходилося ось тут, на межі французьких та німецьких земель, між Люксембургом і Фландрією. Упродовж п’ятнадцятого та шістнадцятого століть остенбурзькі герцоги намагалися зберігати незалежність, але врешті-решт Остенбург поглинула спершу Бургундія, а згодом Максиміліан Австрійський. Династія Алтенгоффенів, власне, припинила своє існування після смерті цього Фердинанда, останнього герцога Оренбурзького, котрий на картині грає в шахи… Якщо хочеш, я можу зробити копії.

— Щиро дякую.

— Нема за що, — Альваро відкинувся на спинку крісла, дістав із шухляди письмового столу бляшанку з тютюном і почав набивати люльку. — За логікою речей, дама біля вікна, позначена написом BEATRIX BURG. OST. D., — не інакше як Беатріса Бургундська, дружина герцога. Бачиш?.. Беатріса взяла шлюб із Фердинандом Алтенгоффеном у тисяча чотириста шістдесят четвертому році, їй тоді виповнилося двадцять три роки.

— Вона закохалася? — На обличчі Хулїї, котра дивилася на знімок, заграла посмішка, яка стосувалася невідомо чого.

Альваро посміхнувся й собі — коротко й трохи силувано.

— Сама знаєш, подібні шлюби рідко укладалися через кохання… Весілля було наслідком зусиль дядька Беатріси Філіппа Доброго, герцога Бургундського, що мали на меті зміцнити союз із Остенбургом, аби протистояти Франції, яка зазіхала на обидва герцогства. — Альваро теж подивився на знімок й сунув до рота люльку. — Фердинандові Остенбурзькому пощастило, бо вона була красунею. Принаймні так запевняє у своїх «Бургундських хроніках» Нікола Флавен, найвидатніший хроніст тієї доби. Здається, твій ван Гюйс поділяв цю думку. Беатрісу, мабуть, малювали й раніше, Піхоан наводить один документ, де зазначено, що ван Гюйс якийсь час був у Остенбурзі придворним живописцем… У тисяча чотириста шістдесят третьому році Фердинанд Алтенгоффен призначив йому утримання в сто фунтів нарік, половину з яких художник мав одержувати в День святого Хуана[3], а половину — на Різдво. У тому ж документі згадується про доручення написати портрет Беатріси, яка тоді була ще нареченою герцога.

— Є ще якісь згадки?

— їх чимало. Ван Гюйс був дуже знаменитим. — Альваро дістав із картотеки якусь теку. — Жан Лемер у своєму «Вінку Маргариті», написаному начесть Маргарита Австрійської, правительки Нідерландів, згадує Пітера з Брюгге (ван Гюйса), Гуго з Гента (ван дер Гуса) та Дірка з Лувена (Дірка Боутса) поряд із тим, кого вважає королем фламандських художників, — Яном (ван Ейком). У поемі сказано буквально таке: «Pierre de Brugge, qui tant eut les traits utez», чиї лінії такі чисті… Це було написано через двадцять п’ять років після смерті ван Гюйса, — Альваро уважно переглядав картки. — Існують ще давніші згадки. Приміром, у реєстрі майна Валенсійського королівства зазначено, що Альфонс V Великодушний володів творами ван Гюйса, ван Ейка та інших західних майстрів, але всі вони втрачені… Згадує його й Бартоломео Фасіо, близький родич Альфонса V, у своїй датованій тисяча чотириста п’ятдесят четвертим роком книзі «De viribus illustris»[4], називаючи його «Pietrus Husyus, insignispictor»[5]. Інші автори, надто італійські, іменують його «Magistro Piero Van Hus, pictori in Bruggia»[6]. Ось іще цитата від тисяча чотириста сімдесятого року, в ній Гвідо Разофалко згадує його картину «Розп’яття», яка також не дійшла до нас, — і пише буквально таке: «Opera buona di mano di un chiamato Piero di Juis, pictor famoso in Fiandra»[7]. Ще один італійський автор — його ім’я не збереглося — згадує картину ван Гюйса, яка до нас дійшла, «Лицар і Диявол», відзначаючи, що вона «A magistro Pietrus Juisus magno et famoso flandesco fuit depictum»[8]… Можеш додати, що у шістнадцятому столітті його згадують Гвічардіні та ван Мандер, а у дев’ятнадцятому Джеймс Віл у своїх книгах про великих фламандських майстрів. — Альваро зібрав картки, обережно поклав їх до теки, а ту — до картотеки. Потім відкинувся на спинку крісла й, посміхнувшись, глянув на Хулію. — Ти задоволена?

— Дуже, — дівчина занотувала за ним усе й тепер про щось розмірковувала. За мить вона підвела голову, відкинула з чола волосся і з цікавістю подивилася на Альваро. — Ти наче готувався до лекції. Я просто вражена.

Посмішка професора трохи поблякла, він уникав дивитися Хулії в очі. Удав, нібито його раптом зацікавила одна з тих карток, що лежали на столі.

— Це моя робота, — озвався він. І Хулія не зрозуміла, чи то Альваро зосередився на чомусь іншому, чи то не хотів розмовляти на цю тему. Хтозна-чому вона раптом відчула якусь незручність.

— І ти, як завжди, чудово її виконуєш… — Кілька секунд Хулія з цікавістю дивилася на нього, тоді знову повернулася до своїх нотаток. — Ми маємо чимало даних про автора та двох його персонажів. — Вона нахилилася до репродукції картини й указала пальцем на другого гравця. — Нам бракує його.

Альваро саме розпалював люльку, тож трохи забарився з відповіддю. Він спохмурнів.

— Важко сказати достеменно, хто він такий, — нарешті мовив професор, випустивши струмінь диму. — Напис не зовсім зрозумілий, хоча дає змогу зробити одне припущення… RUTGIER AR. PREUX… — Він помовчав, задивившись на чубук люльки, наче сподівався знайти там підтвердження своєму здогаду. — RUTGIER — може бути Роже, Рохеліо чи Руджеро — існує щонайменше десяток варіантів цього імені, дуже поширеного в ті часи… PREUX може бути прізвищем або родинним ім’ям, але ця версія заведе нас у глухий кут, бо в хроніках не згадується жодна людина з таким прізвищем. Однак у добу пізнього Середньовіччя слово preux вживали як таке собі почесне означення, навіть як іменник в